Я майже відразу пошкодував! Але було запізно. Течка творів уже осіла в брунатній сумці вчительки. Як я міг написати той жахливий прикметник про котів? Клятий іспанець! Мені хотілося вивернути навиворіт сумку, як каракатицю.
— Пані вчителько, можна я допоможу вам нести сумку? — спитав я дорогою до вчительської кімнати. — Вона, здається, тяжка.
— Не треба, — відповіла вчителька. — Краще йди надвір. Ти дуже блідий.
Усі, крім мене, отримали свої твори назад.
— Можете йти надвір, — сказала вчителька. — Але ти, Ульфе, залишся.
Мої приятелі один за одним вийшли з класу. До мене долинав із коридору їхній радісний галас. Учителька відгорнула з чола пасмо волосся й підкликала мене рукою до себе. Перед нею на столі лежав мій твір. На нього падав косий сонячний промінь. Що мені було казати? Що я звихнувся на поезії? І не тямив, що писав? Бідна моя голівонька! Бідна! Бідна!
— Йдеться про твій твір, — сказала вчителька.
— Та я зрозумів, — мовив я.
— Він незвичайний, — сказала вона.
— Я знаю, — мовив я. — Вибачте! Я ніколи більше такого не писатиму.
Нараз вона підвела очі від твору. І подивилася на мене крізь окуляри, в яких читала. А тоді всміхнулася. У неї був кривий передній зуб, достоту, як і в мене.
— Який ти дивний, — сказала вона. — Ти читав Пабло Неруду?
— Ні, — відповів я, намагаючись запам’ятати це ім’я. — Я не дійшов до літери Н.
— Невже? У тебе, як і в нього, образна мова, — сказала вона.
— Мабуть, у мене до цього вроджений талант, — сказав я.
— Так, можливо. Я й справді не знаю, яку тобі поставити оцінку.
— Це неважливо.
— Ні, все має бути справедливо. Я ставлю найвищу. Але наступного разу відшліфовуй образи.
Ось так. Потім я підвівся, щоб іти. Вона згорнула твір рулончиком і простягла мені його, ніби то був букет квітів.
— Що вона сказала? — накинулися на мене приятелі.
— Вона захоплена моєю образною мовою, — відповів я і показав рядок про котячі крики.
Ми завжди обідали о третій. Потім тато відпочивав, а тоді приймав своїх останніх пацієнтів. Але перед тим він умощувався трохи посидіти в кріслі. То була слушна нагода поговорити про шкільний твір. Адже тато був і ситий, і стомлений.
— Я приніс оцінку зі школи, — сказав я.
— Он як, — зітхнув він і намацав рукою свій сріблястий портсигар.
Я показав йому першу сторінку твору, де красувалася червона оцінка. Тато протер окуляри й придивився. Потім задоволено випустив під стелю грайливу хмарку диму.
— Чорт забирай, — мовив він. — Це й справді так.
— Атож, — сказав я.
Він сягнув рукою у задню кишеню штанів. Потім вийняв портмоне і витяг найменш зім’яту стокронову банкноту.
— Домовленість понад усе, — сказав він. — Прошу. Я не вірив, що це коли-небудь станеться.
— Я теж, — сказав я.
— А тепер можна прочитати твій шедевр? — спитав він.
— Ні, — відповів я. — Література — це дуже особиста штука.
Коли я йшов до книгарні на Бандгаґені, при дорозі золотіли кульбаби, співали чорні дрозди і моє серце трепетало в акваріумі грудей, мов щука. Пані в коротенькому халатику стояла на порозі, ніби чекала мене.
Однак не чекала.
— Чого це ти прийшов? — здивувалася вона. — Минуло ж тільки чотири дні.
— Знаю, — відповів я. — Але сьогодні в мене особливий день.
— У тебе день народження? — спитала вона.
— Ні, я виграв свій найменший літературний приз. Сьогодні мені дісталося сто крон.
— Ого, — сказала вона. — Тоді ходімо вибирати?
Ми вибрали вживану друкарську машинку марки «Underwood», яка стояла в службовому приміщенні на той випадок, що її вдасться на щось обміняти. А до неї ще дві нові стрічки. Усе це майже за безцінь — шістдесят п’ять крон.
— Повинно вистачити на інше, — сказав я.
— Тобі більше нічого не треба? — сторопіло спитала вона.
— Ні, — відповів я. — Мені ще вистачає на два квитки в кіно й на морозиво. Звичайно, якщо ти захочеш зі мною піти.
Вона обережно поцілувала мене в щоку.
— Дякую за пропозицію, — сказала вона. — Та я, напевно, не піду. Запроси когось іншого. Бо тепер тобі пора рушати у білий світ.
Я взяв під пахву друкарську машинку й пішов.
У білий світ
Білий світ чекав! На Різдво мені подарували світло-коричневу дорожню сумку з тисненої шкіри. Я запхнув у неї вісім пар трусів, блокнот, кілька шкарпеток і вибране своїх мрій.