Я усміхався доти, доки мені не потемніло в очах і стеля закрутилася, мов вентилятор. Я не встиг докурити сигарету.
Потім мені довелося швиденько підхопитися з місця. Бо яєчний лікер піднявся до горла. Я прикрив долонею рота і, спотикаючись, кинувся по м’якому червоному килимі до дверей і вибіг у ніч, де завивала буря.
— Куди ти? — почув я Аґнетин голос.
— Він побіг у каюту читати вірш, — сказав Коре.
Як я збагатив свій світогляд! Я стояв, перехилившись через поручні, та блював проти вітру. Я повзав уздовж слизької хитливої палуби, відчиняв не ті, що треба, двері й бачив якісь жахіття.
Словом, я пережив своє перше сп’яніння.
Коли я дістався до каюти, хлопці вже були там. Коре акуратно згорнув свої штани, вийняв із пакета шоколадний кекс і бутерброди й запропонував той пакет, у якому вони лежали, мені.
— На той випадок, якщо тобі знов стане зле, — великодушно мовив він.
— Thanks,[20] — сказав я.
— Мені здається, ми станемо друзями, — сказав він.
— Йо-о-й, — простогнав я.
Наступного дня над неспокійним морем сяяло сонце. Я провів безсонну ніч. Тож тепер напівлежав на відкладному стільці на палубі, накривши живота пледом. Аґнета простяглася на стільці поруч. Ми говорили про всяку всячину. Обговорювали можливість появи нової теорії походження Всесвіту, імовірну наявність позаземних цивілізацій і про наших татів. Вона розповіла, що її тато заробляє на життя тим, що ліпить глиняних птахів. А я розповів, що мій хотів стати скрипалем.
Нам здавалося, що ми знали одне одного цілих сто років.
— Чого ти найбільше не любиш? — спитала вона.
— Забагато жовтого, — відповів я. — А ти?
— Хлопців у сандалях, — відповіла вона.
Аж тут з’явився Коре, і він був у сандалях. Біля нього йшла кучерява дівчина. Вона звалась Яна. На ній була жовта, як яєчний лікер, кофтина, від чого мене занудило.
— Здається, вам уже краще, — сказав Коре. — Може, підемо підкріпитися?
— Ні, я пас, — сказав я.
— А я піду, — сказала Аґнета. — Море виснажує.
Коли вони зникли, я трохи посидів і повдихав повітря. Потім спустився в каюту, ліг на лаву й кілька годин мовби дрімав, після чого схопився і записав до свого блокнота невеличкий вірш. Ось що я написав:
Я здогадувався, де вони були. Аґнета, мабуть, збирала в каюті свої манатки. Бо ми наближалися до порту в Саут Шилдсі, звідки мали їхати далі. Мій новий приятель Коре, Ларс із Тієрпа і Покусаний комарами вже готувалися виставляти свої сумки в коридор.
— Ти йдеш? — спитав Коре.
— Так, зараз, — відповів я, засовуючи свої сандалі під матрац.
Потім я написав ще три вірші. То було в першій половині дня, коли ми сиділи на заняттях. В одному з них оповідалося про маленького мавпуна, що сидів у космічній капсулі й думав про мавпочку, яку йому довелося покинути.
Ми з Аґнетою навчалися в різних групах. Її, Ларса та Коре записали до класу для сильніших. Тож тепер нам випадало бачитися лише після обіду. Тоді ми прогулювалися узбережжям і дивилися на море, яким сюди пливли, на засапаних собак і відпочивальників із закасаними по коліна штаньми.
Часом ми сиділи на піску.
— Я лечу. Поверни мені мою силу тяжіння, — промовив я.
— Що це? — спитала Аґнета.
— Останній рядок із вірша, якого я написав кілька днів тому, — відповів я. — Ти читала «Аніару»?[21]
— Ні, — відповіла вона.
— Я теж, — сказав я.
«Аніара» — поетична поема, за якою цього року було створено оперу.[22] У ній розповідалося про космічний корабель, що мимохіть збився з курсу і, втративши будь-який контроль, блукав у космосі. Я відчував себе так само. Бо теж не знав, якою дорогою іти. А дечого в собі я зовсім не вмів контролювати.
Але цього я Аґнеті не сказав. Оскільки прийшов Коре. Він став неподалік і заходився витрушувати зі своїх сандаль пісок.
— Підете з нами увечері грати в кеглі? — спитав він.
— Побачимо, — знехотя відповів я.
— Потім я покажу тобі кілька ескізів, — сказала Аґнета так тихо, що лише я й почув.
— Звичайно, підемо, — мовив я на повен голос.
Згодом я попростував до своїх господарів обідати. Коре пішов зі мною, бо нам було по дорозі. Він насвистував якусь модну пісеньку. Але в моїй голові снували свої думки.
21
«Аніара» — фантастична поема, яку написав 1956 року шведський письменник, лауреат Нобелівської премії Гаррі Мартінсон (1904–1978).
22
Оперу «Аніара» написав 1959 року шведський композитор і диригент Карл Бірґер Блумдаль (1916–1968).