— Що б ти робив, якби опинився сам на сам у кімнаті з кимось, хто тобі подобається? — спитав я, коли ми трохи пройшли.
Він перестав свистати.
— Там є ліжко? — поцікавився Коре.
— Очевидно, є, — відповів я.
— Тоді я подбав би про те, щоб ми на нього сіли, — сказав він.
— А потім?
— Потім я присунувся би ближче, — вів він далі. — Добре, якби ви мали щось таке, що можна було б роздивлятися. Книжку абощо. А за хвильку-другу я обняв би її за плечі.
— А після того?
— Поцілунки, пестощі й нестримна жага. Словом, купи презервативи. Вони є в аптеці. Звуться «French letters».
— Та ну тебе, — пирхнув я.
І тут наші дороги розійшлися.
Іноді життя підносить нам несподіванки.
— У нас для тебе сюрприз, — сказали сестри Уддгам, тільки-но я переступив поріг.
Саме в них я й жив. Уддгам означає «дивна шинка». То були дві біляві тітоньки, які мешкали в одному будинку зі своїм старшим братом, що хворів на легені й здебільшого сидів у кріслі й відхаркував слину в камін.
Ще в перший день сестри показали мені свій сад. Ним виявилося похмуре подвір’я за будинком, де в закутку росло кілька блідих незнайомих мені рослин. Сестри Уддгам дивилися на мене й усміхалися. Що тут скажеш?
— Oh, what a lovely garden![23] — вигукнув я.
To була помилка. Бо потім сестри возили мене по всіх усюдах в автомобілі й показували сади Англії. І тепер ось вони чекали мене в передпокої, де вже стояла наготовлена в дорогу сумка з термосом і пудингом.
— Come on,[24] — сказали сестри й потягли мене до автомобіля.
Ніякі відмовки мені не допомогли. Я заявив, що в мене закреп. То був хитрий трюк, до якого вдавався тато, коли не хотів кудись іти з дому.
— Hard like a stone,[25] — сказав я, випнувши живота, щоб вони його помацали. — I better stay home.[26]
Але вони були невблаганні. Їм будь-що хотілося мене розважити. Трохи згодом вони зупинилися біля аптеки. Але не задля якихось французьких презервативів. А задля упаковки послаблювальних таблеток.
— For your stomach,[27] — захихикали вони. — Tastes just like chocolate. SWOASCH! Very effective indeed.[28]
Потім вони порадили мені почекати, поки ми повернемося додому, щоб уже там випробувати таблетки. Я сховав упаковку, схожу на шоколадку, в кишеню куртки, проклинаючи свою недолю, і споглядав милю за милею британські живоплоти, які ми проминали, а сонце тим часом скочувалося до землі, мов вогняна куля, призначена для гри в кеглі, й начисто змітало всі мої сподівання на вечір.
— Very nice,[29] — мовив я зі сльозами на очах.
— Чого ти вчора не прийшов? — спитала Аґнета наступного дня після закінчення занять, коли ми стояли й курили під парасолею темно-сірої хмари, а Коре з хлопцями ганяв у футбол.
Здається, вона все-таки була не дуже злопам’ятна.
— Я дивився на магнолію, — відповів я.
— На що? — перепитала вона.
— І на півонію, — додав я. — Та хай їм грець. Може, краще підемо дивитися твої ескізи?
— Звичайно, — відповіла вона.
Ми пішли до її помешкання. Очі в неї того дня загадково сяяли. А на косах поблискував дощ, що всю дорогу, коли ми йшли, висів у повітрі серпанком. То була затишна кімната з квітчастими шпалерами. Я зняв куртку й повісив її на вільний стілець.
— Сядьмо тут, — запропонував я і вмостився на ліжку.
Вона сіла поруч, поклавши на коліна блокнот із ескізами. Потім стала його гортати.
— О, та в тебе талант, — похвалив я.
— Дякую, — мовила вона.
Усі ескізи скидалися на висохлі скульптури. Дерево з застиглими гілками. Виснажений собака, який задрав у повітря носа до хмари, що здіймалася з купи цементу. А ще ескіз молодої жінки з худеньким личком і самими грудьми, під яким було написано: «Автопортрет 5. 1959».
Я був глибоко вражений. З кожним аркушем, який вона перегортала, я непомітно присувався до неї, аж поки відчув пекучий жар її стегна.
І тільки-но я хотів обняти її за плечі, як вона перегорнула останній аркуш. Унизу було написано: «КОХАННЯ? 1. 1959».
— У малюнку важко передати свої почуття, — мовила вона.
— Атож, — згодивсь я.
— Правда ж, кожен мистецький твір розповідає про почуття? — спитала вона.
— Найважче міститься в запитальних знаках, — відповів я.
Я відвів погляд від скульптурного ескізу Коре із зализаним назад чубом, худорлявим торсом, веселими примруженими очима і самовпевненою усмішкою на губах. Мені не хотілося більше на нього дивитися.