— Ну, що скажеш? — спитала вона.
— То це він проводив тебе вчора додому? — спитав я.
— Так, — відповіла вона.
— Тьфу, чорт, — мовив я. — Таж нам із тобою є про що говорити. А він ще й носить сандалі.
— Так, звичайно, це дивно, — сказала вона.
— Бісові магнолії, — сказав я.
Потім я підвівся з ліжка, де раніше сидів Коре. Тоді вдягнув куртку і спустився сходами до вхідних дверей, бо відчував, що хочу побути наодинці.
Надворі періщив дощ. З-за повороту вигулькнув Коре, що поспішав до Аґнетиного будинку. Чуб у нього змок і був схожий на шапочку, в якій приймають душ.
— Чудовий день, еге ж? — озвався він.
— Та як сказати, — відповів я.
Я вийняв із кишені упаковку таблеток, яку для мене купили сестри Уддгам, і простягнув йому.
— Take it all,[30] — сказав я. — Смакота! Добренний шоколад.
— Дуже приємно, — відповів він. — Я такий голодний.
— То не відкладай на потім, — сказав я. — З’їж увесь відразу.
Потім я подався в бік порожнього узбережжя, назустріч вітру й дощу. Я стояв там, поки не промок до рубця, моє серце стікало кров’ю, а я усміхався до безмежного пустельного моря.
Який я все-таки щасливий! Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років, а я вже пережив своє перше велике нещасливе кохання. Тож тепер я справді можу стати справжнім письменником.
