— Чи бачив хто-небудь із вас насправді блакитну корову? — вела далі вчителька.
Звісно, ніхто такої корови не бачив.
— Ні, корови руді, — сказав Бенґт-Ерік.
— Або білі, — докинула Ліллемур, яка знала майже все. — Гірські корови білі. Але вони дають менше молока.
— Атож, — мовила вчителька. — Насправді блакитних корів не буває. Ніде в світі.
Я зіщулився. Мені хотілося втопитися в чорнильниці з синім чорнилом. «Чорт би її забрав, цю вчительку! — подумав я. — Де поділася наша старенька вчителька?» А де ж? У неї був оперізуючий лишай, і вона лежала вдома.
— Моя корова брунатна, — сказав Бенґт-Ерік.
— Так от, — підсумувала вчителька. — У всіх вас корови руді, білі або чорні в білих латках. Усе це дуже красиві корови. Та Ульфова корова особлива. Він намалював її зі своєї уяви. Це модерна корова.
І вона погладила мене по голові, ніби я був маленький геній. Усім відібрало мову від тієї несправедливої і так само несподіваної похвали. А я так нікому й не зізнався, чому моя корова вийшла блакитна. То всього-на-всього через те, що я загубив свою руду пастельку.
— Хай їй грець, вона не вельми розумна! — сказав Бенґт-Ерік після уроків.
— Але й не дурна, — заперечив я.
— Ходімо робити потрійні стрибки, — запропонував він.
— Ні, я піду додому малювати з уяви, — відповів я. А насправді мені хотілося додому, щоб пити молоко й роздивлятися часопис «Для всіх». Його кидають до нашої поштової скриньки щовівторка. Я читав комікси. І часом якесь оповідання. Але найдужче мене цікавили перші сторінки, які завжди ілюстрував данець Курт Ард. То був знаменитий художник. Він умів намалювати справжнього шимпанзе. Або якусь бабусю, і вона виходила в нього, мов жива.
Цього разу там був намальований магараджа, що їхав верхи на слоні.
Я витратив дві години, щоб його скопіювати.
— Хіба ти не можеш намалювати щось своє? — спитала мама.
— Hi, — відповів я.
Бо мене не задовольнило б ніщо, гірше за прекрасний малюнок Курта Арда. Хоча мені до його майстерності було ще далеко. Мій магараджа був більше схожий на пригорілу булочку. Мені вдалася лише якась частина хобота.
— А тепер мотай звідси, — сказала мама. — Мені треба накривати на стіл.
Наступного дня вчителька принесла у клас книжку з малюнками білорусько-французького художника Шаґала. Там були корови найнеймовірніших кольорів, одна навіть уміла літати.
— Подивіться самі, — сказала вчителька. — Це мистецькі твори, в яких висловлено щось важливіше за буденні та банальні почуття. Вони передають стан нашої душі. Достоту, як Ульфова корова. Шаґал був дуже відомий художник. А ви знаєте Пікассо?
— Я чула про нього, — сказала Ліллемур.
— Це теж видатний художник, — вела далі вчителька. — Він казав, що йому довелося все життя вчитися малювати так, як діти. Тож дайте волю своїй уяві!
І ми заходилися давати волю своїй уяві. Ми старалися із усіх сил. Але, мабуть, уже встигли стати надто дорослими. Цілих чотири тижні я змушував себе малювати жовтих кіз, бузкових коней та поросят ядучо-зелених відтінків. У тому не було ніякої краси. Але вчителька весь час мене заохочувала.
— Я знала, що в тебе вона є, — мовила вона.
— Що є? — спитав я. — Що саме в мене є?
— Іскра Божа, — відповіла вчителька, колошкаючи мого й так сколошканого чуба. — Ти маєш вроджену самовіддану душу митця. Усе справжнє, що ми, дорослі, втратили. Ніколи цього не забувай!
— Та ну, — відповів я.
Згодом повернулася наша старенька вчителька.
Її коси посивіли ще дужче.
Грізно звівши брови, вона вивчала течку з моїми малюнками.
— Гм-м, — мовила вона.
Потім довго роздивлялась червону рибу, яка літала в небі з годинником на хвості.
— Що це за риба? — спитала вона.
— Не знаю, — відповів я.
— Таких риб не буває! — пирхнула вона. — Крім того, риби не літають у небі. Ви повинні малювати речі такими, як вони є! Цікаво, що це тобі стрельнуло в голову?
— Шаґал, — відповів я.
— Кінчай із цим, — мовила вона.
Так завершився мій період модернізму. Я перевів подих і знов узявся малювати рудих корів — саме таких, як мені завжди хотілося.
— Ой, пані вчителько, який я радий, що ви повернулися, — сказав я.
— Не пащекуй, — відповіла вчителька.
