Другий поцілунок
— Ти куди? — спитав брат.
— А надвір, цілуватися з дівчиною, — відповів я, повертаючи кепку задом наперед.
Але це була неправда. Я йшов грати у гилки, бо стояв травень і світило сонце. А потім я хотів купити морозива, щоб відсвяткувати перемогу. У кишені штанів лежали три п’ятикронові банкноти й чекали свого часу. Я відчував себе багатим і щасливим.
Незабаром мені виповниться десять років.
Однак мене поцілунки не дуже й цікавили.
Та от брат кілька днів тому завів про те балачку.
— Не може людині виповнитися десять років, поки вона не поцілується з дівчиною, — сказав він.
— Я вже цілував дівчину, — відрубав я.
Але й це була неправда. Не я, а мене поцілували. І хто-зна, чи то був поцілунок. То сталося десь із рік тому. Ґунілла, старша сестра мого приятеля Леннарта, потягла мене за якусь споруду на будівельному майданчику і вп’ялася своїми губами в мої. Як то було неприємно! Я задихався. До того ж її передні зуби прокусили мені верхню губу.
— Навіщо ти це зробила? — спитав я.
— Та пішов ти, — відповіла вона.
Відтоді Ґунілла не звертала на мене ніякісінької уваги. І я тим не журився. До того ж мені більше не кортіло цілуватися.
Але так було, поки я не влучив у Бірґітту. Точніше, поки вона не влучила в мене.
Ми грали на футбольному майданчику в гилки.
— Ану ще раз, Біттан! — крикнув Клас-Єран.
Нам потрібне було бездоганне попадання, переможний м’яч, який пролетить над задертими догори руками противника і впаде в черемхові чагарі за парканом. Колись Свен-Оке забив м’яча в сороче гніздо, і він уже не впав додолу. Саме такий м’яч нам і був потрібен.
Я стояв напоготові. Тепер усе залежало від Бірґіттиного удару. Я збирався дати драла за будь-якого невдалого напівпопадання. Бо мені хотілося бути вартим свого морозива. І все-таки я бігав найшвидше у кварталі.
Аж тут Бірґітта поклала биту на траву.
— Я не зумію, — мовила вона.
— Та ну, — сказав я. — Ось я тобі покажу.
Гравець із мене був такий собі. Та в кожнім разі я знав, як це робиться теоретично. Іноді бувало навіть, що в мене виходило нічогеньке попадання. Тож я підняв із землі ту округлу биту.
— Тримай її з самого краю. Тоді в тебе буде більше сили на удар. Підкидаєш м’яча. І вдаряєш по ньому так, щоб він летів під кутом угору. Ні на хвильку не зупиняйся. І вір в удачу!
Більше я не мав чого її вчити.
— Невелика біда, якщо й промахнешся, — сказав я. — Принаймні знатимеш, що спробувала.
Я казав таким тоном, як мій брат.
— Гаразд, — мовила вона.
Не встиг я й оком моргнути, як Бірґітта підкинула м’яча в повітря. Вона вірила в удачу. І в найпідходящішу мить вдарила по ньому. М’яч розпочав свій довгий шлях.
— Здорово! — крикнув я. — Чудово!
Потім я впав на землю.
Бо вона влучила не тільки по м’ячу. Вона влучила в мою голову.
— Та він дихає, — сказав Клас-Єран.
— Який удар! — додав Ерік. — Мабуть, у нього струс мозку.
— Тоді йому не можна спати, — сказала Бірґітта.
— Я не сплю, — озвався я і розплющив очі.
І тоді я мовби побачив її вперше. Досі я дивився на неї, як на будь-кого іншого. Але тепер її обличчя осявали блискавки, що відлітали від моєї бідолашної голови. Вона схилилася наді мною, не зводячи з мене занепокоєних блискучих очей.
— Хочеш, ми допоможемо тобі дістатися додому? — спитала Бірґітта.
— Ні, мені треба трішки відпочити, — відповів я. — У мене дуже міцна голова.
— Ти можеш посидіти в нашому саду, — сказала вона.
Це була гарна пропозиція. Бірґітта мешкала неподалік звідси.
— Як ти? Не погіршало? — спитала вона.
— Ні, нічого страшного, — відповів я.
Насправді я почував себе краще, ніж будь-коли.
Я сидів у їхньому новому квітчастому гамаку, а на голові в мене лежав мокрий холодний рушник. Його туди приклала Бірґітта. Крім того, вона принесла графин із полуничним соком. На яблуні сиділа синиця і щось посвистувала. А зі спортивного майданчика, посипаного жорствою, до нас долинали ще якісь голоси.
Ми говорили про все на світі. Я зроду так іще не говорив з жодною дівчиною.
Я трішки підняв рушника й усміхнувся. І вона також усміхнулася.
Вона все ще здавалася мені якоюсь особливою.
— Мабуть, у мене найбільша в світі ґуля, — сказав я. — Хочеш помацати?
Вона підвелася зі свого стільця, що стояв на осонні. Її пальці обережно промацали мою голову.
Мені було водночас і приємно, й боляче.
— Може, ти хочеш додому? — спитала вона.