— Ще встигну, — відповів я.
— То чого ж ти тоді хочеш? — спитала вона.
— Нічого особливого, — відповів я. — Але добре було б, якби ми поцілувалися.
Вона подивилася на мене своїми очима, що здавалися то сірими, то зеленими.
— Очевидно, в тебе таки струс мозку, — сказала вона.
— Можливо, — сказав я. — У мене є для тебе п’ять крон.
Це був мій другий поцілунок.
Але цього разу все було зовсім інакше. Бірґіттині губи ледь доторкнулися моїх. Вони не кусалися. А ще вони мали смак солодкого полуничного соку.
Я не розплющував очей.
— Тепер ти задоволений? — спитала вона.
— Ще раз, — попросив я. — Мені вже набагато краще.
Ми поцілувалися ще тричі. На більше в мене грошей не вистачило.
— Це було того варте, — сказав я. — Дякую тобі.
Я підвівся на ноги, мене хитало. Тоді вона повернула мені мої п’ять крон.
— Я не цілуюся за гроші, дурнику, — сказала вона.
Чи є в космосі люди?
Того тижня майже всі мої приятелі похворіли. Вони лежали вдома при спущених шторах, з гарячкою і червоним висипом на тілі. Бо в них був кір.
Тож я тепер спілкувався з Геннінґом.
Хоч раніше спілкуватися з ним не доводилося. Звісно, він ходив у мій клас. Але ніколи не грався. Він розгадував головоломки, читав книжки і їв бутерброди. А ще прилизував чуба туалетною водою. А коли сідав, то весь час підтягував на колінах штанини.
— Складемо мозаїку? — спитав він.
— Навіщо? — поцікавився я.
Геннінґ повів мене до себе додому. У його кімнаті було повно часописів та книжок. Він вийняв мозаїку, де було 2 000 пазлів. На картонній коробці були намальовані всі моря й країни землі.
— З мозаїки можна багато чого навчитися, — мовив він. — Ти от знаєш, де міститься пустеля Гобі?
— Ні, — відповів я.
— Ось! — Геннінґ тицьнув пальцем у маленьку темно-брунатну цятку на кришці коробки. — Невже ти так мало знаєш?
— Так, — відповів я.
— Тобі треба більше складати мозаїку, — сказав він. — І читати багато книжок. Я прочитав їх триста. Знаєш, скільки важить один лось?
Я похитав своєю порожньою головою.
— Сімсот кілограмів, — сказав він.
— Ого, — мовив я. — Дуже багато.
— Так, але на Місяці лосі важать тільки сто сімнадцять кілограмів, — сказав він.
— Хіба на Місяці є лосі? — спитав я.
— Це в тому разі, якщо лося туди повезти, — відповів він.
— Мабуть, лось завжди важить однаково, — заперечив я.
— Ні, не однаково, — заперечив він. — Я можу довести.
І Геннінґ довів це. Він узяв якусь книжку. Там було дуже виразно написано, що на Місяці все в шість разів легше, ніж на Землі. То залежало від сили тяжіння. Тому на Місяці можна у шість разів вище підстрибувати.
— Бачиш, — сказав він. — Тобі треба багато читати.
Звичайно, цей Геннінґ знав усе. Я був від нього в неймовірному захваті. Але це тривало недовго. Він забагато усміхався.
— Ти коли-небудь цілувався з якоюсь дівчиною? — спитав я.
— Навіщо? — здивувався він і звів брови.
— Мені це просто спало на думку, — сказав я.
— Так наче нема про що думати, — сказав він.
— То ти цілувався чи ні? — допитувався я.
Адже сам я цілувався дуже давно. Два місяці тому. Тоді ми з Бірґіттою поцілувалися три рази поспіль.
Тепер я вже палав бажанням цілуватися з кимось іншим, скажімо, з Сіван.
Сіван мешкала в сусідньому будинку. Вона була напрочуд гарна й весела. Хоч нині й була засмучена. Бо також хворіла на кір.
Я бачив, як Геннінґ підтягнув на колінах штани. А тоді всміхнувся.
— До речі, ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав він.
— Так, ми, — відповів я.
— Ні, інопланетяни, — сказав він. — Я можу це довести.
— Ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав я тата, коли ми обідали салакою з картопляним пюре.
— Ні, — відповів він.
— Але вони є, — сказав я. — Це доведено.
— Хотілося б побачити, — сказав тато.
— Чом би й ні? — сказав я. — Це запросто.
Я приніс «Журнал для родини», який позичив у свого приятеля Геннінґа. Там була публікація про чоловіка, що одного вечора їхав безлюдною дорогою у Смоланді.
Зненацька небо осяяло сліпуче неприродне світло. А коли він вийшов надвір, над дахом автомобіля пропливла летюча тарілка.
Автомобіль став фіолетової барви.
У часописі було фото того автомобіля. То був сірий «Saab».
— Але ж автомобіль сірий, — мовив тато, тицяючи пальцем у автомобіль.