Від неї пахло тютюном і потом. Мені здалося, що вона запитала:
— Що ти за бідолаха?
— Мене звати Ульф, — пошепки відповів я. — І я просто людина.
Потім корабель загуркотів і помчав у темряву нічного неба, яку населяли інопланетяни. І я знепритомнів.
Так я потрапив на чужу планету. Коли я отямився, лисого інопланетянина вже не було. Я стояв біля якогось дерева. А трохи віддалік у гамаку сиділи мама й тато і випльовували в свої чашки каву. Досі вони такого ніколи не робили.
— Привіт, тату, — сказав я, коли він звів очі вгору. — Ви теж тут?
— Так, — відповів він. — Але чого ти називаєш мене татом?
— А як я маю тебе називати? — спитав я.
— Звичайно, мамою, — відповів він. — А ти не захворіла, моя дівчинко? — він вийняв із рота шматочок пирога і поклав на блюдо, де лежав пиріг. А мама посунулася вбік, звільняючи для мене місце в гамаку. Потім поплескала по сидінню.
— Не хочеш тут сісти? — приязно спитала вона.
І тоді я сів. Я притулився лобом до її повного тіла. Як приємно було так сидіти! Я подивився на траву — вона була геть червона. Потім я побачив білочку, що задки стрибала по стовбуру дерева донизу. А ген над моєю головою пливла синя хмара і в біле небо летіло кілька чорних чайок.
Раптом я зрозумів, де опинився.
Я прибув на планету, що складалася з антиматерії, місце, де все було, як на Землі, але геть навпаки. Так, як і казав Геннінґ. Я бачив, як мама взяла зім’яту серветку, розрівняла її рукою і приліпила крихти від торта в кутиках губ. Адже час тут плинув назад, оскільки все відбувалося навпаки. Про це так дивно було думати, що в мене заболіла голова. Напевно, тут із кожним роком люди стають молодшими.
— Ти пам’ятаєш мене старим? — спитав я маму.
Вона покивала головою: мовляв, пригадую.
— А як то було? — допитувався я. — Я був тоді розумний?
— Та ні, — відповіла мама розважливим тоном. — Ти був дурний як пень.
— А я мав тоді собаку? — спитав я.
— Лише білого, — сказав тато. — Але це було до того, як ми народилися на світ.
Мені більше нічого не хотілося знати. Я сидів у гамаку, поки не побачив Сіван. Тоді підійшов до неї.
Я хотів їй дещо сказати.
— Я люблю тебе, — сказав я.
— А я тебе не люблю, — відповіла вона.
Потім Сіван обхопила руками мою голову і вп’ялася своїми губами в мої.
Я заплющив очі. І Сіван видихнула повітря мені в рот. І тоді в моїх очах мовби замерехтіла тисяча зірок.
Коли я розплющив очі, вона зникла. Тепер я лежав у своєму ліжку. А довкола мене стояли тато, мама і мій брат. Лисий інопланетянин також там стояв. Він потирав собі носа.
— Він уже розплющив очі, — сказав він.
— Слава Богу, живий, — сказала мама.
— Тоді я поїду, — мовив інопланетянин. — Я лише хотів переконатися, що він справді повернувся додому.
Тато схилився наді мною. Він провів долонею по моєму гарячому чолу.
— Привіт, синку, — мовив він.
— Привіт, мамо, — відповів я.
— Мабуть, він ще не опритомнів, — зітхнув тато. — Йому треба багато пити і їсти вітаміни.
А я лежав у ліжку й усміхався. Мені з думки не сходив недавній поцілунок. І великий чорний собака, якого я заведу, коли постарію.
Фокстрот
Пригадую той день, коли ми чи не востаннє грали в «Зниклий діамант». Мені виповнилося дванадцять, і я саме почав ходити до міської середньої школи. А мій приятель Берне ходив у гімназію при Юганнесгов і невдовзі мав отримати у спадок від свого батька «Вибрані твори» Стріндберґа.
— Цього року в мене на дні народження будуть танці, — сказав Б’єрне і занепокоєно почухав густі брови.
— Чого б це? — спитав я.
— Бо мама вважає, що я вже до цього доріс, — зітхнув Б’єрне і взяв рубін.
Йому цього року виповнювалося тринадцять, а ще він ходив на уроки танців до спортивної зали в Стуреб’ю. Але я нічого про те не знав.
— А хто прийде? — спитав я.
— Ти, — відповів Б’єрне Салèн.
— Ну, не знаю, — сказав я.
— Так. Мама вже написала запрошення, — похмуро мовив Б’єрне. — А ще прийдуть Леннарт, Ларсен, Моніка, Ліллемур і Аґнета.
— Он як, — сказав я. — Тоді я, мабуть, таки прийду.
Цієї осені я був захоплений Аґнетою. Вона трохи приятелювала з сестрою Б’єрне, яку також звали Аґнета. Крім того, вона мешкала, як і вони, на Замковій вулиці в Ерб’ю.
Ми грали далі, не кажучи ні слова впродовж кількох хвилин.