Кріс Тведт
Той, хто вбиває
З подякою Елізабет.
Без неї не було б цієї книжки.
Розділ 1
Її не було вдома. Щойно переступивши поріг, він відчув, що в будинку порожньо. Та все ж перейшов усі кімнати, гукаючи; відчинив двері до спальні — може, спить; зазирнув до лазнички — може, ніжиться у ванні: зійшов у льох і піднявся на горище. З кожною хвилиною тривога зростала, пучнявіла, набирала потуги.
Вона мала б бути вдома.
Він вийшов надвір, набрав номер її мобільного. Стояв посеред подвір’я і слухав механічний голос у слухавці, який радив залишити повідомлення.
— Де ж ти? — запитав уголос.
Відчув себе по-дурному й вимкнув телефон.
Він перевзувся і рушив навмання з двору. Вузька, майже не топтана, але видна стежка заводила в ліс, вилася між соснами, огинала купини. Земля пересохла, і важко було роздивитися, чи проходив тут хтось за останні кілька годин, а може, й днів. За чверть години він дійшов до болота. Хтось перекинув дошки через калабаню — проклав дощаний місток, ще багато років тому. Більшість дощок пішли під воду, а ті, що залишилися, підгнили й ослизли. Він намагався розпізнати її сліди в намулі, де починалося болото, але там так натоптали, що важко було відрізнити відбитки одні від одних.
За болотом стежка розгалужувалася. Він навмання вибрав праву. За п’ятдесят метрів стежка знову розділилася надвоє, і він знову рушив праворуч, але стежина поступово змаліла і, зрештою, зовсім пропала в хащах.
Він ще трохи погукав її, а тоді повернувся до будинку.
Прочекав дві години й викликав поліцію.
Десь за пів години на подвір’я завернув поліцейський автомобіль. З боку водія вийшов середнього віку кремезний чоловік, а з пасажирського місця — значно молодша жінка.
— Це ви телефонували? — запитав констебль.
Він, як міг, пояснив ситуацію, намагався говорити спокійно і стримувати паніку, доки поліцейські прискіпливо розпитували його, старанно занотовуючи відповіді.
Він їздив у справах, а коли повернувся, не застав її вдома.
Так, вона знала, що він повертається. Вони розмовляли напередодні ввечері.
Ні, жодної записки в хаті він не знайшов. Ніяких есемесок чи повідомлень електронною поштою. Так, він перевірив кілька разів.
Так, дуже незвична для неї поведінка.
Ні, він не думає, що вона пішла до подруги. Вона не має подруг. І близької родини — теж.
— Гаразд, — підсумував констебль. — Вона відсутня не дуже довго. У дев’яносто дев’яти й дев’яти десятих відсотків подібні несподівані зникнення мають згодом цілком природне пояснення. Непорозуміння, поганий зв’язок, загублений мобільний... Гадаю, ми можемо дати їй ще кілька годин, перш ніж бити на сполох.
Він похитав головою, відчув, як тісно стало в грудях. Легені наче стиснулися докупи, нездатні доправити необхідний кисень до серця. Він важко осів на сходи.
Констебль уже зібрався рушити до авта, але його молода напарниця не пішла за ним. Вона присіла навпочіпки, зазирнула йому в очі.
— У чому річ? Якісь особливі підстави для страху?
Він кивнув.
— Вона мала... проблеми.
— Що за проблеми?
— Ну, психічні...
— Депресія?
— Так.
— Клали до лікарні?
— Двічі.
— Боїтеся, що вона...?
Він судомно ковтав і ковтав і ніяк не міг сковтнути, у роті раптом неймовірно пересохло.
— Так, — промовив він. Ледь чутно.
Вони розтягнулися довгою вервечкою у лісі. Він бачив зблиски кишенькових ліхтариків, немов світляки танцювали поміж деревами. Час до часу долинав гавкіт собаки чи поодинокі вигуки. І він щоразу здригався, а молода полісменка щоразу заспокійливо клала руку йому на плече.
— Не нервуйте... У разі чогось мені повідомлять по рації..
— Я хотів би піти з ними...
Жінка похитала головою.
— Пошукова команда знає, що робити. Вони вишколені. Ми їм лише заважатимемо.
Він пішов у туалет, справив малу потребу, сполоснувся холодною водою. Обличчя у дзеркалі було блідим, чужим, з розширеними від тривоги очима.
Повернувшись, відчув, ніби щось змінилося. Важке, наелектризоване повітря, немов перед близькою грозою. Волосся на голові здибилося. Полісменка стояла спиною до нього і щось говорила у тріскотливу рацію. Неможливо було розчути слів, але щось у її голосі й поведінці підказало йому правду.
Він побіг.
— Гей, почекайте! — крикнула жінка-полісмен, але він не чекав.
Літня ніч була ясною, він бачив, куди ступав, принаймні на відкритій місцевості. У лісі бігти стало важче. Він перечіпався за купини й каміння, заслонявся руками від гілля і сухостою, яке дряпало до крові руки та долоні. Але він не зважав. Біль належав не йому, а комусь чужому. Чоловікові, яким він був колись — торік, учора, ще навіть вранці.
Він знав, куди бігти. Світлячки вже не миготіли довгою вервечкою, а злетілися докупи. Позаду жінка-полісмен викрикувала його ім’я, але йому було байдуже до її волань.
Ноги підкошувалися, він, похитуючись, вийшов на галявину. Уже не біг, поволі йшов повз темні, мовчазні силуети, які стояли півколом.
Світло наголовних ліхтариків неспокійно стрибало гіллям, освітлювало й затіняло, знову освітлювало, змушувало її тінь гойдатися на тлі дерев. Він мимоволі подумав про велику птаху, яка злітає...
— Не тряси ліхтарем! — почувся роздратований голос.
Він підійшов ближче. Мусив побачити, мусив стати свідком. Вона заслужила собі на це.
Він знав, що саме побачить.
Її ступні висіли менш, ніж за метр над землею. Волосся, густе біляве волосся, яке він пестив стільки разів, що й не злічити, затуляло майже все обличчя.
Він підійшов іще ближче.
— Гей, ти! Не ходи там. Це місце злочину! — злобно гаркнув хтось, але він не зважав.
То була вона й водночас не вона. Опухле, спотворене обличчя, викочені очі. З рота звисав синьо-чорний язик.
Чоловік у камуфляжних штанах і червоній вітрівці стояв, заклавши руки до кишень, і незмигно дивився на тіло, яке ледь погойдувалося. Гілляка поскрипувала під вагою трупа.
— Самовбивство, майже ніякого сумніву, — голосно сказав чоловік, ні до кою конкретно не звертаючись. — Ніщо не вказує на кримінальну смерть.
Здавалося, слова долинули здалеку, ген звідкілясь принесені вітром.
Це помилка, подумав він, коли значення слів пробилося до його стерплої свідомості. Це абсолютна помилка.
Це не самовбивство.
Це — вбивство.
Але вголос він нічого не сказав.
Розділ 2
Чоловік поруч зі мною майже перестав дихати.
Десятеро чужих людей зібралися ухвалити рішення, яке означало для нього все. Його звали Кеннет Ольсен, він був засновником і директором компанії, яка добряче заробляла кілька років на нафтовому бумі в Північному морі, доки не обвалилися ціни на нафту. Одного пізнього вітряного осіннього вечора загорівся склад, вогонь перекинувся на головну будівлю і знищив усе дотла. Кеннета Ольсена звинуватили в навмисному підпалі й страховому шахрайстві. На досудове провадження дали два тижні, а для ухвали рішення присяжним вистачило двох годин.
— Це добрий чи поганий знак? — запитав він.
Я лишень похитав головою і відповів, що важко сказати. Потім він уже ні про що не запитував.
Я вп’явся поглядом у суддю, що головував, огрядного, підстаркуватого чоловіка, який, здавалось, дуже некомфортно почувався в центрі загальної уваги. Він тримав папірець у витягнутій руці, мружачись, вдивлявся у нього, ніби хотів упевнитися, що не забув результату, до якого прийшли всі присяжні.
— Не винний, — промовив нарешті суддя.
І я відчув гарячий приплив тріумфу в усьому тілі. Кеннет Ольсен протяжно видихнув, аж чутно було, як тремтять його легені. Він ухопився за край стола перед собою, на якусь мить здалося, що ноги йому ось-ось підкосяться, але він випростався і обернувся до мене.