— Тобто?
— Є два варіанти. Або ти сумний, бо дуже закоханий і будь-якою ціною хотів би зберегти стосунки, або почуваєшся скривдженим, бо не годен змиритися, що тебе покинула жінка, а не навпаки, — Карл Петтер тицьнув у мене товстим вказівним пальцем. — Якщо хочеш знати мою думку, то я схиляюся до другого варіанта. Надто давно тебе знаю, Мікаелю. Ти — це ти.
Він підняв кухоль, осудливо глянув на нього.
— Ну нє, ти бачиш? Знову майже порожній...
— Твоя черга бігти по пиво, Карле Петтере!
Сонцесяйний похитав головою.
— Ні, Мікаелю, система працює зовсім не так. Ти заробляєш принаймні вдвічі більше, ніж я. А отже, маєш удвічі більше платити за пиво. Це наш маленький внесок у розвиток суспільства справедливості. І ти це знаєш...
Я не сперечався, приніс ще два пива. З Сонцесяйним марно дискувати, коли в нього такий період у житті, як нині.
Розділ 13
Сонцесяйний побажав мені «на добраніч» і хиткою ходою почимчикував на зупинку автобуса, який мав доставити його додому, до одного зі спальних районів міста, де він прожив останні двадцять п’ять років. Я ж вирішив пройтися. Нічне повітря після спертої атмосфери пабу було чисте й холодне. Я дихав на повні груди, але в голові не прояснювалося, навпаки, здавалося, що свіжий кисень розігнав тілом пиво. Може, випив понад міру, а може, сьогодні випав один з тих вечорів, коли алкоголь гірше засвоюється. У кожному разі, ноги запліталися, і я йшов зиґзаґами.
Вдома я видудлив кілька склянок води й сів в еркері. З гіркого досвіду знав, що лягати спати, коли хміль ще свіжий, не варто. У кімнаті було прохолодно. Я подумав, чи не розпалити коминок, але не мав ні сили, ні бажання. Натомість приніс з канапи плед і загорнувся в нього. Замислився над словами Сонцесяйного. Чи мав він рацію, кажучи, що я найбільше страждаю від враженого самолюбства? Хтозна. Мені хотілося лише одного: щоб Геллє була поруч.
Я намацав у кишені мобільника, написав повідомлення. Написав, що тужу за нею, просив відгукнутися, аби я знав, що з нею усе гаразд. Розумів, що писати в п’яному стані зовсім немудро, та все ж надіслав есемеску. Не мав, що втрачати. Попри все мав відчуття, ніби послав своє послання не конкретній людині, а кудись у порожнечу.
Мабуть, мене збудив власний храп. А може, я змерз і від того прокинувся. Підборіддя мокре від слини. Я сидів у незручній і неприродній позі, голова звісилася на груди. Я обережно підвів голову, роззирнувся навколо, не розуміючи, де я, аж доки до мене поволі дійшло, що сиджу в своїй темній вітальні, мені пересохло в роті, а в скронях гупає молотом.
Була, певно, глупа ніч. За вікнами темно, аж чорно. Ані натяку на світання. Я став на ноги, тихо крекнув, випроставши спину. Мені наче почувся якийсь звук, скрадливе шряботіння по шибці. Я обернувся.
Посеред вікна, я побачив обличчя, обрамлене моїм віддзеркаленням.
Я здригнувся, хрипко скрикнув і поточився назад, але забув, що досі загортався у плед, мов в індійське сарі, і впав на підлогу. Маленький журнальний столик перед фотелем розлетівся під моєю вагою на друзки.
Я застогнав від гострого болю у спині, виборсався з пледа і став на ноги.
Обличчя у вікні зникло.
Я повимикав усі світла у вітальні, притиснувся лицем до шибки, але нічого не побачив, окрім глибоких тіней та силуетів дерев і кущів, які поволі гойдалися на вітрі.
Можливо, мені примарилося, і то були рештки нічного кошмару, який не встиг розвіятися після неспокійного сну. Мабуть, так і було, подумав я, бо з’ява за вікном більше скидалася на троля або привида, ніж на живу людину. Та все ж я обійшов увесь будинок згори надолину, від горища до льоху, перевірив, чи надійно замкнені вікна й двері; переходячи з однієї кімнати до іншої, постійно озирався через плече.
Зрештою, ліг спати, але мені не спалося. Лежав, як заєць під кущем, прислухаючись, чи не вчуваються сторонні, чужі моєму дому звуки. Поринув у сон аж на світанку, коли за вікном почало сіріти.
Я прокинувся під обід, почувався мерзенно. Після довгого хлюпання в душі, кількох знеболювальних пігулок, скромного сніданку і двох чашок кави мені стало ліпше, але ніяк не добре.
Потім прибрав наслідки нічної катавасії. Журнальний столик ремонту не підлягав, годився хіба на розпал у грубці. Тимчасово замінив його кухонним табуретом.
Надворі дощило. У якийсь з проміжків поміж дощем я взув гумові чоботи, накинув на плечі старий плащ і вийшов у садок. І не побачив там ніяких слідів чужої присутності.
Спробував знайти цікаву спортивну програму в телевізорі; там транслювали велосипедну гонку, а мене велосипедний спорт зовсім не цікавив. Та все ж я не перемкнув канал. Мабуть, я задрімав, бо не чув, як у мобільному пропищала есемеска. Помітив її аж тоді, коли хотів глянути на годинника.
Повідомлення від Геллє.
Перша ознака життя за багато тижнів. У мені спалахнув промінчик надії, ніби птаха ожила в грудях. Тремтячими пальцями відкрив текст, прочитав.
«Досить мене мучити, Мікаелю».
Що, з біса, це мало б означати?!
Руки мені трусилися, я почав набирати літери, поривався заперечити: я не мучу її, просто хвилювався за неї — ото й усе, але зрозумів, що воно не має сенсу. Якась ірреальність. У душі я сподівався, що вона одумається, тимчасове потьмарення минеться, але надія виявилась марною. Геллє не одумалася.
Я відкинувся на подушку, заплющив очі.
Збуджений коментаторський голос щось розчаровано викрикував з телеекрана. Едвальд Буассон-Гаген пробив колесо, почулось мені, а Александер Крістофф упав — чи може, навпаки...
То був поганий день.
Поганий день для всіх.
Розділ 14
Сюнне стояла посеред мого кабінету й з осудом оглядала безлад.
— Тут діється казна що, Мікаелю!
Я простежив за її поглядом, який мандрував від переповнених стелажів до стосів тек з документами повсюди, де лиш було для них місце. Пара стоптаних черевиків валялася у кутку, підвіконня захаращене брудними чашками з-під кави; сотні згризених кулькових ручок і погнутих скріпок доповнювали колоритну картину.
— Ага, — погодився я. — Трохи є.
Замість сварливо наїхати на мене, як це звично буває, Сюнне розвалилася на стільці для клієнтів, витягнула ноги. У потертих джинсах і старих кросівках, а не в одному зі звичних строгих адвокатських костюмів. Одяг і брак макіяжу робили її молодшою.
— Твій кабінет сміховинно маленький, — сказала вона.
Раніше це не був кабінет, а щось середнє між архівом і коморою для віників та швабр. Коли я сюди вселився, то ще не чувся в праві ставити свої умови й капризувати — мене щойно випустили з тюрми попереднього утримання. Але ж ніхто не збирався осідати тут назавжди.
Сюнне трохи помовчала й додала:
— Останнім часом я часто думаю про майбутнє нашої контори. Як на мене, один з можливих варіантів — розширення діяльності. Знайти солідного партнера, об’єднати зусилля, щоб стати більш конкурентоспроможними на ринку. Ми все-таки найпрестижніша адвокатська фірма в місті, щонайменше в сфері кримінального права. А тому можемо бути привабливими для співпраці.
— Послухай, Сюнне, я не вважаю, що є хоч якісь підстави для...
— Мікаелю! — долинув з рецепції голос пані Сьоренсен. — Телефон! Візьмете?
Я махнув рукою Сюнне. Вона відразу зрозуміла, чого я хочу й відчинила двері кабінету, щоб я міг крикнути у відповідь, не встаючи з місця.
— Звідки?!
— З поліцейського слідчого ізолятора!
— Переведіть дзвінок на мене!
Я зняв слухавку.
— Це з СІЗО турбують, — сказав голос у телефоні. — У нас тут сидить один тип, який дуже хоче з вами зустрітися.
— Хто?
— Юсеф Мардал. Поговорите з ним?
Він несподіванки я на якусь частку секунди аж занімів.
— Скажіть йому, що приїду за чверть години.
Мені довелося довгенько почекати, доки привели Юсефа, але в цьому не було нічого незвичного. Чекання — ось що найбільше виснажувало тих, хто сидів у підвалах під поліцейською управою. Вони чекали, доки мине похмільний синдром або доки їм дозволять похмелитися; вони чекали на адвокатів, слідчих або на чисту білизну. А ще не менш нетерпляче чекали на судове рішення — відпустять їх чи залишать під арештом. Для наглядачів дні теж минали в чеканні, доки вони бігали від камери до камери, перевіряли, чи за дверима все гаразд і чи ніхто не вкоротив собі віку, розраджували тих, хто плакав, або вгамовували дебоширів; рахували години до закінчення зміни.