— Можливо, неохайно його знімав.
— Ні, не думаю... Знімав у туалеті, а потім спустив в унітаз.
— Пляму знайшли на оббивці канапи. Ймовірно, краплина сімені скотилася з пеніса. Таке буває.
Він замислився.
— Мабуть, маєш рацію. Так могло статися...
Я не відразу поставив наступне запитання.
— Секс був добровільний, чи ти її змусив?
Юсеф засміявся.
— Змусив? Ти жартуєш? Вона насилу дочекалася, доки я зняв труси, — так нетямилася від похоті.
Я спробував приміряти його слова до того образу Барбари, який склався у моїй уяві, і не зміг. Не те, щоб це мало якесь особливе значення. Люди зрідка бувають такими, якими їх собі уявляють, а я ж заледве її знав.
— Раніше ви теж займалися любощами?
— Ні, хоч я знав, як її вабило до мене.
— Звідки?
Юсеф пересмикнув плечами.
— Просто знав і все. Ще відтоді, як ходив на її курси. Манера поведінки. Вона могла прихилитися до мене, покласти долоню на мою руку або наче ненароком припасти тілом. Сам знаєш, як воно є.
Я знав.
— Гаразд, — прийняв я його пояснення. — А як ви того разу опинилися в ліжку?
Він знову пересмикнув плечами.
— Барбара запитала, чи не хотів би я прийти до неї додому. Я мав показати їй новий текст, чернетку новели.
— Показав?
— Ні, не встиг... Уже за п’ять хвилин ми опинилися в ліжку.
— Отже, ти з нею переспав, але не вбивав?
— А нащо? Вона допомагала мені з писанням, мала наміри й далі допомагати. Коли я пішов, вона була гола, розморена й жива, — Юсеф похитав головою. — А вже наступного дня її вбили. Важко повірити...
До мене не відразу дійшов сенс його слів.
— Хочеш сказати, що вбивство сталося не того ж дня? Ти був у неї за день до смерті?
— Так, у середу.
Я відчув, як змінився раптом мій голос, з’явилися якісь скрипучі нотки.
— Сподіваюся, приїхав автом? — запитав я.
— Звичайно.
— Ти ж розумієш, поліція перевірить всі проїзди платними кордонами міста.
Юсефові нараз мов заціпило.
— Можливо, я помилився. То міг бути й четвер, — нарешті озвався він.
Я встав.
— Надто легко брешеш, Юсефе! — йому не сподобалися мої слова, очі потемніли, однак я не допустив вибуху люті. — Про мене, роби собі, що хочеш, але те, що ти брешеш, навіть не задумуючись про наслідки, мене тривожить. Якщо дійде до суду, це може погано скінчитися. Прокурор страх як не любить брехні. Він учепиться в неї, випотрошить все до крихти, аж доки присяжні, дивлячись на тебе, одностайно прийдуть до висновку, що брехун винен і бреше, аби врятувати свою шкіру. Це щоб ти розумів: брехня нікуди не подінеться. Вона переслідуватиме тебе на всьому шляху.
Юсеф витримав міг погляд. Я прочитав у його очах згоду. Він кивнув.
Сонце стояло низько над горизонтом, коли я виїхав з тунелю Ейдсвоґ. Відблиски променів на мокрому асфальті засліплювали й створювали ілюзію, ніби за вікном ясно і тепло. Я з’їхав на крайню праву смугу й повернув на Сандвікен. Ніяк не міг заспокоїтися після зустрічі з Юсефом, ледве ж не втратив справи. Це ще цілком могло статися і згодом, бо Мардал, чоловік владний і авторитарний, був непередбачуваним клієнтом. Він міг будь-якої миті відмовитися від моїх послуг, а я тепер потребував його більше, ніж він мене. Добрих, фахових адвокатів знайти не важко, для мене ж, саме тепер, він був єдиним клієнтом.
Коли я завернув навколо Сколтена і прямував до Воґена, зателефонував Ґюннар Маркюссен.
— Допит Мардала завтра. Тобі підходить, Бренне?
— Коли починаємо?
— О пів на десяту.
— Підходить, — сказав я і поклав слухавку.
Розділ 20
— То насправді у вас таки був секс з Барбарою Бломберґ? — запитав Ґюннар Маркюссен втретє, з тим самим вдаваним зачудуванням у голосі. — Хоча три дні тому ви стверджували, що...
— Маркюссене, — втрутився я. — Чи не був би ти такий люб’язний припинити оцей примітивний театр і перейти до нашої програми.
Порожній погляд. Маркюссена не повеселило моє втручання, але й не дуже обурило. У його манері поведінки відчувалася висока фаховість. Я подумав, що він арештовував багатьох злочинців і не раз був свідком, як вони вислизали з павутини правосуддя, тож не брав це надто близько до серця. Така професія...
— Так, я вже казав... Вона була жива і здорова, коли я звідти пішов, — поволі карбуючи кожне слово, відповів Юсеф Мардал, ніби говорив до дитини.
— А навіщо збрехали?
— Боявся, що вплутаюся у халепу.
— Однаково ж вплуталися.
— Так, дурницю впоров.
— Гм, — мрукнув Маркюссен. — Як влучно завважив адвокат Бренне, повернімося до нашої програми. Коли ви були з нею?
— З нею? Тобто, коли я її трахав? Не дуже точно пам’ятаю. Між сьомою і восьмою вечора. Десь так...
— Окей, добре, але я запитував про день.
— Четвер.
— Четвер шістнадцятого?
— Так, правильно.
— Того ж дня, коли її убили? — важко вимовив Маркюссен.
— Так, — Юсеф відсьорбнув кави. — Але не я.
Я виминав дивитися на Юсефа Мардала, а він не дивився на мене. Він мені збрехав, але моє застереження врятувало його від повторення помилки, яка стала б фатальною. Чи мав я право так повестися? Я знав, що переступив грань і зайшов в етичну сіру зону. Моя робота не полягала у виправданні й звільненні клієнта будь-якою ціною, а в дотриманні справедливості. То чому я попередив його?
Відповідь проста й не надто приємна. Я мусив виграти цю справу, потребував цього так сильно, що готовий був розширити межі своїх повноважень.
— Яка випадковість, — вів далі Маркюссен. — Барбара веде до себе додому чоловіка, колишнього злочинця, який відсидів тюремний термін за завдання особливо важких тілесних ушкоджень. А далі, за вашими словами, того ж вечора її жорстоко ґвалтує і душить інша особа. Наскільки вірогідно це звучить?
— Гадаю, мій клієнт не зобов’язаний розмірковувати, вірогідно це чи ні.
— Твоя правда, Бренне. Але ми, слідчі, повинні думати про все, — Маркюссен погортав папери на столі перед собою. — До речі, ми розмовляли з вашою дружиною, пане Мардал.
— З Юдіт?
— Вона сказала, що все пообіддя і весь вечір четверга ви були вдома.
Юсеф стенув плечем.
— Видно, помилилася.
— Ну, як на мене, вона говорила дуже впевнено.
— Куди ви хилите?
— Мені цікаво, чому вона так сказала. Може, ви попросили її, щоб мати алібі.
— Вона просто переплутала дні, і нічого більше.
Після допиту я зійшов у підвал, де Юсефа посадили в поліцейську камеру в очікуванні на транспорт, який мав відвезти його до окружної тюрми. Кімната для відвідувань була зайнята, то нас відвели для розмови в «голу» камеру, де не було ні меблів, ні репродукцій на стінах, навіть вікна не було, яке пропускало б досередини трохи денного світла, лише обтягнутий жовтою клейонкою матрац на невеличкій бетонній прічі й металевий унітаз без сідала й покришки. Нічого, що можна було б відірвати, поламати чи використати замість зброї. Усе тут легко змивалося і дезінфікувалося.
Юсеф сів на матрац. Я стояв, прихилившись до стіни.
— Чорти б ухопили ту Юдіт! — озвався за якийсь час Юсеф.
— Чому ж ти так?
— Бо розуму не має. Збрехала, навіть не подумавши.
Я промовчав, що він повівся так само і що я завадив йому зробити таку дурницю удруге.
— Юдіт хотіла, мабуть, лише допомогти, — сказав я.
— Щоразу, як вона намагається думати самостійно, виходить лажа, — буркнув Юсеф.
Тільки-но переступивши поріг контори, я помітив з реакції пані Сьоренсен, що щось трапилося. Коли їй щось не подобалося, на її обличчі з’являвся вираз, ніби вона взяла до рота кислятину, сподіваючись на солодкий смак. Найперш я злякався, що причина в черговій затримці платні, але, глянувши на календар, заспокоївся. До виплати залишалося ще два тижні.
— У чому річ? — запитав я.