Юдіт глянула на мене зі щирим здивуванням, ніби не вірила, що за якусь писанину платять гроші.
— Правда?
— Правда... Я звернуся до видавця, якщо хочете.
— Було б чудово.
Жінка припалила ще одну цигарку, випустила з рота тоненьку цівку диму. Звично уникала дивитися у вічі, зачепилася за щось поглядом десь над моїм плечем. Колір її очей нагадав мені західний пруг неба раннього зимового ранку.
Розділ 22
Дідрік Лердал мешкав на останньому поверсі новозбудованого житлового комплексу неподалік шпиталю Гаукелан Сюкегюс.
Двері відчинила Сюнне.
— Не роздягайся, спершу поглянь на краєвид! — сказала вона.
Сюнне провела мене через вітальню на велетенську терасу. Був гарний вечір, ясний і холодний. Сонце вже сіло, а в озері Стуре Люнгегордсван ще віддзеркалювалося оранжеве небо. На іншому боці, у Нюгорді, виблискували освітленими вікнами офісні будівлі.
— Радий вітати, Мікаелю, — привітався Дідрік за моєю спиною.
Я обернувся.
— Привіт! Оце вже, справді, весь Берген біля твоїх ніг!
— Гарно, правда? — усміхнувся Дідрік простягаючи мені келих шампанського. — А коли замакітриться в голові від пихи, завжди можна перевести погляд ліворуч. Там — цвинтар Мьоллендал, нагадає, що і я смертний.
— І твої пацієнти — теж.
Він голосно засміявся.
— Це правда! Будьмо, Мікаелю! Гарно, що ти прийшов.
Я підняв келиха.
— Будьмо!
— Ходімо досередини! Тут холодно. Сподіваюся, ти зголоднів?
Я сів на канапу, Дідрік — поруч. Сюнне тинялася вітальнею, торкалася книжок на полицях, переставляла келихи на столі — ніби намагалася відчути помешкання своїм, не таким чужим, як досі. Я подумав, що вона не вписується в цей інтер’єр. Немов позичила костюм, завеликий на кілька розмірів.
— Як просувається справа? — ввічливо поцікавився Дідрік. — Читав про неї в газетах.
— Справа Мардала?
— Так. Винен?
Я завагався з відповіддю.
— Не думаю.
— Ні? — Дідрік звів угору одну брову. — З публікацій у газетах склалося протилежне враження.
— Отож, — сказав я. — Писакам несила втриматися від сенсацій. Пляма сперми, що залишив сатаніст і блек-метал-музикант, який уже був раніше засуджений за грубе насильство, поруч зі згвалтованою і вбитою жінкою... Ні поліція, ні журналісти навіть не сумніваються у його вині, і це мене турбує. Таке відчуття, ніби Юсефа Мардала засудили, ще й суд не починався.
— Справді, так вважаєш, Мікаелю? Гадаєш, то не він? — запитала Сюнне. — А я думала, ти того типа терпіти не можеш!
Я невизначено повів плечем.
— Він мені не подобається, але ж це не означає, що він винуватий. Ти некоректно поставив запитання, Дідріку! Не має значення, чи я вважаю його винним у злочині. Питання в тому, чи зумію я його виправдати.
— Розумію, — кивнув Дідрік.
— А ти зумієш?
— Можливо... Є деякі лазівки...
Сюнне вмить опинилася біля нас.
— Щось трапилося?
— Ну, не зовсім трапилося, але мені переслали записи допитів небожа, які доводять його алібі. Хочу ще раз перевірити. Щось там не грає...
— Ну, добре, убивця Мардал чи ні, але тепер пожинатиме плоди, — втрутився Дідрік.
— Що ти маєш на увазі?
Дідрік здивовано глянув на мене.
— Ти що, не в курсі? Він на першому місці в усіх книжкових рейтингах!
— Справді? Я знав, що Мардал добре продається, але щоб очолити списки бестселерів!
Дідрік засміявся, похитав головою.
— Я не жартую. Бачив сьогодні в газеті. Після арешту книжку розхапують просто шалено. Юсеф Мардал зірве добрячий куш на цьому вбивстві!
— Люди ненормальні! — озвалася Сюнне. — Ти хотів би купити книжку, тільки тому, що автора підозрюють в убивстві, Мікаелю?
— Ні, але ви мені нагадали, що конче треба її прочитати!
— Бережи цього хлопця, Сюнне! Він вміє куховарити, — сказав я після десерту.
Вечеря була з чотирьох елегантно, вишукано, навіть майстерно поданих страв.
Сюнне вдала неймовірне здивування.
— Хочеш сказати, він ліпший кухар, ніж я?
— Не знаю. Обидва рази, коли я в тебе обідав, ти подавала take-away.
Дідрік засміявся.
— Я люблю поратися на кухні, тому мені байдуже до її кулінарних здібностей. Та й не за вміння куховарити хочу бути разом з Сюнне.
Мені майнула в голові думка, а чому він насправді хоче бути разом з нею. Ті кілька разів, коли мова заходила про Сюнне, її роботу чи здібності, мені здалося, ніби він не надає тому великого значення. Він використовував кожну нагоду добродушно покепкувати з неї і змінити тему розмови. Спершу я сміявся за компанію, бо Дідрік був таки дотепним чоловіком, а потім його манера почала мене сердити. Щоб приховати роздратування, я пив більше, ніж годилося.
Коли настав час порядному гостеві прощатися, я відчув полегшення. Послався на важкий тиждень і подякував за смачну вечерю.
— Дякую, що завітав у гості. Мені було приємно... — Дідрік Лердал трохи ніби збентежився і додав: — Ми хочемо з’їхатися.
— Уже? Нетерплячі ж ви!
— Ну, трохи є... сподіваюся, ти не проти?
— Я ж не її батько, Дідріку!
— Та знаю, але найближча їй людина.
Певною мірою, так воно, мабуть, і було. Батько Сюнне помер багато років тому, а з матір’ю вона майже не спілкувалася — так, телефонна розмова раз на два тижні, якщо я їй нагадав.
— Що ж, я маю одне застереження, — сказав я.
— О! Яке ж?
— Борода...
Дідрік носив пишну, доглянуту борідку. Він здивовано розсміявся.
— Не любиш бороди?
— Ні! Терпіти не можу! Але ж не мені з тобою цілуватися.
Сюнне теж голосно засміялася.
Небо затягалося хмарами. Було холодно. Пустельні вулиці, лише зрідка проїде неквапливе таксі з маячком на даху. Лапаті сніжинки спроквола сіялися на землю у світлі ліхтарів — перші сніжинки цієї зими.
З голови не йшли слова Дідріка.
— Ти їй мов батько, — сказав він.
Я подумки порахував. Сюнне тридцять один рік, мені — сорок дев’ять. Вісімнадцять років різниці. Я міг би бути її батьком, це цілком можливо фізично, однак ніколи про таке не думав. Раніше ніколи не думав.
Сніг пішов густіший. Тротуари побіліли. Світ згорнувся, став меншим. Я брів супроти сніжениці, щільніше загорнувши шию коміром пальта і похиливши голову. Сніг лягав мені на плечі й на волосся.
Розділ 23
Троє осіб заприсягнися, що Адам Лід увесь вечір, коли вбили його тітку, провів удома одного з них на ім’я Ян Уве Угланн. Свідчення, на перший погляд, не викликали сумнівів, однак усі вони мали щось спільне, і це впадало в вічі. Кожний допит був незвично для таких випадків короткий, давав лише абсолютний мінімум інформації і про свідків, і про те, що відбувалося чи не відбувалося упродовж вечора. До того ж, усі записи були майже однакові, ніби поліцейські скопіювали їх з першого допиту під копірку, змінивши хіба імена та доповнивши для розмаїття кількома словами або реченнями.
Я не мав підстав припускати, що свідчення фіктивні, однак їхня схожість надто вражала, варто було перевірити хлопців удруге. Однак виявилося, що зробити це не так просто, як я собі думав.
Згідно з особистим даними, поданими під час допиту, Ян Уве Угланн мешкав на першому поверсі малоповерхівки в районі Ґюльденпріс, однак застати його вдома було неможливо. Принаймні на дзвінки в двері ніхто не відповідав. Непрозорі до половини вікна помешкання виходили на жваву автостраду, годі зазирнути досередини й подивитися, чи хтось там є.
Аж на четвертий раз я наткнувся на одну з мешканок, жінку невизначеного віку, яка саме відчиняла вхідні двері, коли я надійшов.
Я запитав, чи вона живе в цьому будинку. Жінка підозріло глянула на мене. Її обличчя було пожмакане й зморщене, відрослий широкою сивою смугою проділ на голові здавався витоптаною стежкою у пофарбованому в каштановий колір волоссі.