— Дуже дякую, Бренне, — сказав він. — Дуже, дуже дякую. Ви врятували мені життя!
— Це моя робота, — відповів я.
— Звичайно, але ви впоралися з нею блискуче! Тепер на черзі страхова агенція. І вони, дідько б їх ухопив, таки заплатять!
Судова зала потроху порожніла. Кеннет Ольсен ще раз мені подякував, його дружина — теж. Судді й присяжні вже давно пішли. Публіка розходилася по домівках.
Я розстібнув і зняв чорну мантію. Спакував теки, почав неквапно прибирати на столі: писані від руки тези до виступу, жовті аркушики, ручки, олівці, смоктунці від хрипоти в горлі, жувальні гумки — увесь мотлох, свідчення двох тижнів кропіткої роботи.
Прокурор, ще зовсім молодий чоловік, підійшов через усю залу до мене, подав руку.
— Вітаю з перемогою, — сказав він з натягненою усмішкою. — Хоча це була помилка!
Я стенув плечима.
— Раз виграє один з нас, іншого разу — другий, — скромно сказав я, хоча в глибині душі знав, що прокурор має рацію.
Кеннет Ольсен таки скоїв злочин, у якому його звинувачено, я не мав жодного сумніву.
— Тебе це ніколи не мучить? — запитав прокурор. — Я маю на увазі, допомагати злочинцям уникнути покарання?
До такого ставлення я давно звик, не раз стикався і в судовій залі, і поза нею. Зазвичай подібні закиди ігнорував, але не сьогодні. Можливо, мене роздратував самовдоволений вираз обличчя на вилощеному, ситому обличчі.
— А ти хотів би системи, яка засуджувала б усіх, позбавляла б підозрюваних захисту, допускала б свавілля держави й поліції, перешкоджала б вчасному втручанню таких, як я?
— Та ні, я ж не про це, — розгубився від мого несподівано агресивного тону прокурор. — Я лише...
Я розумів його реакцію. Розчарування, що справедливість не взяла гору. Я теж відчував щось подібне на самому початку своєї адвокатської кар’єри, але з роками минулося. Хтось би назвав мене циніком, сам же я вважав себе реалістом.
— Так функціонує система, — примирливо мовив я. — І ти це знаєш. Ліпше виправдати винного, ніж засудити невинного.
— Хай там як, але я б не хотів бути на твоєму місці.
Я залишився в залі сам. П’янка ейфорія перемоги вже почала згасати. Так завжди буває після завершеного судового процесу. Спершу емоційний зліт до найвищих вершин, а вже наступної миті скрадливо прослизає відчуття спустошеності й апатії.
І завжди, після кожної судової справи, я підсумовую душевні втрати. Часто помічав, як колеги-адвокати втрачали хватку. Те, що колись було ентузіазмом, поволі, але невідворотно змінювалося цинізмом. Прагнення до кінця боротися за долю клієнта, заступало бажання вислати рахунок із якнайзахмарнішою сумою. Трапитися може з кожним, так, але я сам собі дав обітницю піти з професії, перш ніж до такого дійде.
Ще начеб не дійшло, як на мене, ще трохи можна попрацювати.
В конторі не було ні душі. Усі вже давно розійшлися, хто куди. Я поклав на місце теки. За багато років досвіду знав, що два тижні напруженої процесуальної роботи конче треба чимось компенсувати. Відчуття порожнечі можна виповнити простими речами — кухлем пива чи милим товариством.
За давньою звичкою, я подався у ресторанчик «Вессельстюен», замовив пиво. Зазвичай у п’ятницю по обіді в цій забігайлівці годі знайти вільне місце, але таке бувало колись, дуже давно, не тепер. Я пив поволі й зосереджено, спорожнив кухоль, замовив другий. Потім підвівся, знуджений пияцтвом на самоті. Зазирнув до одного пабу, побачив за барною стійкою двох знайомих, але вони вже, здається, дещо передчасно й буйно почали святкувати вихідні. Я вийшов, доки мене не помітили. Постояв трохи надворі, не знаючи, куди податися.
Люди навколо мене прямували хто до ресторану, хто до театру — чи куди там берґенці зазвичай ходять увечері в п’ятницю. Біля Блакитного каменя посеред площі в центрі Бергена зависала, як завжди, молодь. Звуки гітари під пальцями вуличного музиканта на розі знаменитого будинку Сюндта впліталися у вечерні сутінки. Площею спроквола прокотився поліцейський автомобіль. Мені зовсім не хотілося додому. Вдома мене ніхто не чекав.
— Агов, Мікаелю!
Голос здався знайомим. Я обернувся.
— О, та це ціла Мьорк! Ніби послана провидінням! — радісно скрикнув я.
Жінка засміялася.
— Невже так за мною заскучив?
— Аякже! Щодня лиш про тебе й думав!
— Не сумніваюся, — сказала вона, обіймаючи мене. — Куди зібрався?
— Та от саме роздумував над цим питанням, аж тут ти! Не вірю у випадковості. Може, вип’ємо разом пива?
— Радо, але за умови, що спершу проведеш мене на один захід, хоч ти зовсім не це планував собі на вечір.
— Піду, куди скажеш, лиш би з тобою!
Вона знову засміялася.
— О, видно, депресія тебе зовсім здолала, Мікаелю!
Я познайомився з Геллє Мьорк під час одного судового процесу багато років тому. Вона щойно почала працювати журналісткою в газеті «Бергенсавісен», а я був відносно молодим адвокатом, який вперто і впевнено спинався кар’єрною драбиною. Ми вподобали одне одного з першого погляду, відчувши, що перебуваємо на одній хвилі. Згодом випадково зустрілися в місті й одразу немов подуріли. Наші шалені стосунки протривали заледве кілька тижнів, уже й не пригадую, чого ми розійшлися. Рік по тому до мене дійшли чутки про те, що вона вийшла заміж за якогось бухгалтера і перейшла на нову роботу в редакцію газети «Бергенс Тідендс».
Недавно я почув, що вона стала фрілансером — ще одна жертва невпинних скорочень у сфері журналістики.
— Як приємно, що ми знову зустрілись, — сказав я, доки ми йшли у напрямку площі. — Справді, дуже давно не бачилися.
Вона глянула на мене знизу догори. Тендітна жінка, на голову нижча за мене, з білявими кучерями й карими очима.
— Я також рада зустрічі, Мікаелю, — сказала вона, беручи мене під руку. — Не так часто буваю тепер поміж людьми.
— Сидиш удома, у своєму котеджику, попиваєш вино й дивишся удвох з Кнутом вечірні теленовини?
— Ага, щось таке. Тільки котеджика нема, і з Кнутом не склалося.
Я розгублено глянув на Геллє.
— Овва!
— Не склалося і все.
— А мені здавалося, що вам добре разом.
— Нам було добре разом, доки одного ранку я прокинулася і збагнула — усе, що нас єднало, кудись поділося.
В її голосі вчувалося більше, ніж просто натяк на жаль, у ньому вчувалася справжня гіркота.
— Важко було? Я про розрив стосунків...
Геллє повела плечем.
— Трохи минуло часу, доки звиклося. Ми ж таки довго прожили разом. Але тепер усе нормально.
Розмовляючи, я і Геллє перетнули ринкову площу, проминули фунікулер і вийшли на вуличку Ліллє Овреґате.
Вона зупинилася перед мальованою від руки вивіскою «Кафе Калібер».
— Ми прийшли.
— Куди це ти мене завела?
— Сподіваюся, тобі буде цікаво. Пригадуєш Юсефа Мардала?
— Музиканта? «Блек Метал» чи щось таке?
— Так, він.
— Я думав, він сидить за зґвалтування.
— Сидів... Але в тюрмі записався на курси творчого письма Барбари Бломберґ.
— Щось не чув про таку.
— Ну, вона не надто відома, але дуже непогана новелістка. До того ж, Барбара моя близька подруга, знаємося ще зі шкільних років. Вона багато років веде курс для ув’язнених письменників-початківців, і саме вона відкрила талант Юсефа Мардала. Тепер він видав книжку.
— То ми йдемо на його презентацію?
Геллє усміхнулася.
— У твоєму голосі вчувається скепсис, Мікаелю. Не любиш літератури?
— Не люблю «Блек Метал».
Геллє глянула мені в вічі і знову всміхнулася. Я вже й забув, якими гарними були її очі. Великі, ясні, коньячного кольору з жовто-зеленкуватими цятками. Під прямими сонячними променями вони, наскільки пригадував, здавалися зовсім зеленими.