— Лише трохи. Вона час до часу працювала для нас на добровільних засадах.
— У чому полягала її робота?
— Ми опікуємося центром для наркозалежних, який називається «Кущ, що палає».
— Чув про нього. Хоча ніколи не розумів, звідки така чудернацька назва.
— Це Бог так об’явився апостолові Павлові на його шляху до Дамаска. Кущем, що палає... — нетерпляче змахнув рукою. — Отже, цей заповіт...
— На жаль, правила заповідання майна дуже суворі, тому заповіт Барбари Бломберґ недійсний.
— Розумію, але, можливо, існує хоч якийсь шанс... ви ж в курсі... Ми дуже добре знаємо її небожа, Адама Ліда. Він не раз перебував у нашому центрі.
— На реабілітації?
— Еге ж... Саме так і познайомилися з Барбарою. Вона мала велику довіру до нашої праці задля наркозалежних людей.
Сейм склав руки на колінах, нахилився трохи вперед.
— Тому вона хотіла заповісти нам певні кошти. Барбара боялася за Адама Ліда. Якби мільйони крон потрапили йому до рук, це означало б неминучу смерть. Він знищив би себе наркотиками всього лиш за кілька місяців. Барбара це знала. Вона була мудрою жінкою. І я подумав, що суд зможе побачити цілісну картину в цій справі й зрозуміти недоцільність успадкування майна небожем.
— Такий шанс, звісно, можливий, — сказав я стримано.
— Ви погодились би нас репрезентувати, пане Бренне?
Я похитав головою.
— Нічим не можу вам допомогти, пане Сейм. Я головний свідок у цій справі, тому не можу водночас представляти інтереси однієї зі сторін. Раджу знайти собі іншого адвоката, якщо маєте намір продовжувати тяжбу за гроші.
Він склав губи купкою, трохи подумав, а тоді підвівся і подав мені руку.
— Розумію, — сказав він. — Дякую, що погодилися присвятити мені свій час.
Розділ 25
— Тьондер Тулос і його батько, — сказав Юсеф Мардал. — Вони могли вбити, щоб перекласти вину на мене.
— Серйозно?
— Цілком. Я багато про це думав. Абсолютно можливо. Вони мене ненавидять і здатні на таку підлість. Уся їхня сімейка...
Тьондер Тулос був бас-гітаристом у блек-метал-гурті «Дунгеон». Вони з Юсефом виростали в одному селі, гралися разом ще хлопчаками. Саме його ледь не до смерті побив Юсеф, за що два з половиною роки відбував кару в тюрмі. Я читав ту справу і бачив фото. Страхітливі фото.
— Непереконливо... — заперечив я.
— Та ти ж сам без кінця ниєш, наскільки неправдоподібно звучить припущення, ніби випадковий злочинець позбавив життя Барбару саме того вечора, коли я був у неї.
— Так, це проблема. Ніхто не повірить, що...
— А якщо все зовсім невипадково? А якщо її вбили саме того дня, щоб звинуватити мене?
— Ти міг би працювати адвокатом, Юсефе, — натягнуто усміхнувся я. — Біда в тому, що подібна теорія може видатися привабливою і слушною лише на перший погляд, але виявиться мертвонародженою на тлі дійсності. Найголовніша моя валюта в суді — достовірність. Якщо я її розтрачу, ми програємо справу.
— Я бачу, куди ти хилиш, і все ж...
— Припущення, ніби хтось хотів убити Барбару, лиш би помститися тобі, неправдоподібне.
— Ти помиляєшся! Вони ненавидять мене! — уперся на своєму Юсеф.
— Не дивно! Он як ти його покалічив... Але виходити з цього, щоб...
— Він говорив бридкі речі про мою матір. Обзивав її останньою шльондрою! Ніхто не має права говорити паскудства про мою матір! Ніхто! Він сам нарвався!
— Про це ані слова не сказано у вироку, ішлося лише про сварку.
— Так і було. Деталі — то вже наша приватна справа. Не думаю, що формулювання змінило б суть. Згадав тільки для того, щоб показати, хто він насправді. Він теж був колись засуджений за насильство. Разом з іще кількома друзяками зґвалтував на святі якусь дівчинку. А батько...
— Що — батько?
— Борд Тулос колись убив жінку.
— Жартуєш?
Важко було збагнути його погляд, хоч рот усміхався.
— Я достеменно знаю, що трапилося тоді, багато років тому. Тьондер ніколи не хотів розповідати, але старий колись давно вбив одну бабу, і це на сто відсотків правда.
Дорога туди зайняла три чверті години. Спершу виїхати з Бергена, потім проїхати Нургордаланнським мостом і далі на північний схід почерез неоковирний, сірий, похмурий світ маленьких убогих хуторів, розташованих упритул до позбавлених архітектурного смаку віл, — свідків давніх бідаків і нових багатіїв. Нафта змінила ці села, принаймні на позір.
Продавчиня у маленькій крамниці приязно всміхалася, видно, зраділа відвідувачеві.
— Звісно, — сказала вона. — Я знаю, де мешкають Тулоси. Проїдете далі ще сто п’ятдесят метрів, а тоді звернете ліворуч і вниз похилою вуличкою. Але їх ще, мабуть, немає вдома. Зазвичай їздять щовівторка до Кнарвіка на закупи. Навряд чи повернуться до другої.
— Ви їх добре знаєте?
— Тьондера — ні, а старий Тулос щосереди грає в карти з моїм дідом.
Щось наче майнуло на її обличчі, незначна, майже непомітна зміна міміки.
— Може, чогось бажаєте? — запитала вона.
— Сьогодні гарна днина... Я візьму морозиво-ріжок, доки чекатиму. З полуницею, не з шоколадом.
Бічну вуличку я знайшов одразу, а потім і подвір’я з доглянутим старим житловим будинком з одного боку і меншим, сучасним будиночком — з другого. Продавчиня мала рацію — удома нікого. Хутір стояв у гарному, захищеному від усіх вітрів місці. Садиба прибрана й охайна. Після зневажливих слів Юсефа я очікував побачити щось зовсім інше. Я сів на лавку. Час до часу на прибережні каменюки внизу, у бухточці, м’яко накочувалися хвилі від катерів, що пропливали неподалік. Чайка вимальовувала в повітрі невидимі візерунки.
Я вже сумнівався, чи було добрим помислом приїхати сюди. Але що робити? Коли я попросив Ґюннара Маркюссена перевірити родину Тулосів, він висміяв мене телефоном.
— Ти забагато начитався книжок, Бренне, — таким був його єдиний коментар.
Я почув звук двигуна ще до появи самого автомобіля, а за хвилину на подвір’я закотився великий, блискучий, доглянутий БМВ. Я встав з лавки. Дідуган з довгим до пліч сивим волоссям вийшов з-за керма, гостро зиркнув на мене, а тоді обійшов «танк» і відчинив пасажирські дверцята. Чоловік, якому старий допоміг вийти з авта, був значно молодший і огрядніший, з такою ж довгою гривою, хіба лиш не сивою. Він нетвердо стояв на ногах.
— Зачекайте хвилинку, — сказав до мене старий.
Підтримуючи хлопця рукою за стан, він повів його через подвір’я. Обидва зникли в найменшому будиночку. Минуло майже десять хвилин, доки старий вийшов знову, сам, і рушив до давньої житлової будівлі, відчинив двері.
— Заходьте, — запросив він мене.
Я послухався, увійшов за ним до надзвичайно гарної оселі. Усе тут було охайним, функціональним, позбавленим милих дрібничок і цяцьок. Чоловік, який багато років живе самітником, подумав я.
— Мікаель Бренне, — назвався я, подаючи руку.
— Я знаю, хто ви, — сказав Борд Тулос.
Я теж знав, що йому шістдесят вісім років, але він ще був міцно збитий, з прямою спиною. Джинсова сорочка випрана і випрасувана. З нагрудної кишені стирчала жовта пачка тютюну. Кулаки нівроку міцні, тильний бік долонь порослий цупким, чорним волоссям.
Мабуть, я мав здивований вигляд, бо він пояснив:
— Ми тут, у глушині, теж читаємо газети. Ви — адвокат Юсефа. Якого дідька вас сюди занесло?
Я відповів запитанням на запитання.
— Що з Тьондером? Напився?
Старий довго й уважно дивився на мене, похитав головою.
— Тьондер випив лише один кухоль пива. Він не п’яний.
— А мені здалося, що п’яний.
— Багато кому так здається, але всі помиляються.
— Тоді прошу вибачення. Він хворий?
Сміх старого нагадував скоріш уривчастий гавкіт.
— Хворий? Можна й так сказати. Він став таким, відколи твій клієнт розкроїв йому голову лопатою.
— О, я не думав... я знав, що його покалічено, але гадав, він оклигав...