Ключ я знайшов у щілині в фундаменті, як і казав Юсеф. Усередині тхнуло пліснявою і гнилизною — старою хатою, у якій давно ніхто не жив. Я зайшов на кухню. Маленький стіл, застелений червоною клейончастою скатертиною, два червоні пластмасові стільці, синій дерев’яний ослін, помальований на біло, стародавній креденс. З цікавості я почав відчиняти кухонні шафки. В одній — розмаїті горнятка й тарілки, надщерблені чи потріскані. У другій — три пачки меленої кави. В одному кутку — допотопний умивальник з іржавими плямами на дні. Я відкрутив крана, але з нього навіть краплі води не впало.
Кімната була зовсім крихітна: канапа і два фотелі навколо журнального столика. Димар чавунної грубки на дрова вивалився зі стіни. Під одним вікном стояв стіл зі стосиком аркушів паперу — усе, як казав Юсеф. Я бігцем їх погортав. Кілька рядків англійською могли бути словами до пісень, кілька сторінок з окремими, не пов’язаними між собою реченнями, решта — густо списані текстами. Я стенув плечима, згріб усе докупи й поклав у пластикову торбинку, яку прихопив з собою.
Під короткою стіною стояв педальний орган. Я двічі натиснув ногою на одну педаль, пройшовся пальцями по клавішах, але видобув лише важке, астматичне хрипіння.
Потім подався на другий поверх. Дві спальні по обидва боки від сходів. Одна — з побіленими стінами й двоспальним ліжком без матраців. Друга — менша, небілена, зате з постіллю на ліжку, ковдрою та подушкою.
Кімната Юсефа, подумав я.
Якщо я сподівався, що Юсефова спальня щось мені про нього розкаже, я помилився. Там зовсім нічого не було, ні картин, ані плакатів, ані навіть фіранок на вікні — лише мертва комашня на підвіконні. Я виглянув через брудну шибку надвір — сірі скелі. Коли обернувся назад, в око впали якісь літери, вирізані на дерев’яній стіні біля ліжка. Я нахилився, відчув кислий запах постільної білизни. ЛК, РМК, СЛЛ, КФ, РК. Хтозна, що воно таке, літери могли означати все, що завгодно.
Я зійшов донизу, замкнув за собою двері, поклав на місце ключа. Я достатньо надивився на цей забутий Богом хутір, та все ж перетнув подвір’я і зазирнув до невеличкої стодоли. Вона була майже порожня. Під однією стіною стояв припертий плуг, напевно, від трактора, з балок під дахом звисали іржаві ланцюги, у кутку — домашній реманент, коса, кувалда, лом. У пень, на якому кололи дрова, застромлена сокира, теж іржава. Я узявся за древко, але лезо сокири наче вросло в колоду. Я щосили потягнув, і сокира зненацька вискочила, аж я поточився назад. Я відклав її на штабель дров.
Двері праворуч стояли відчинені. Я заглянув у темряву, ледь роздивився бетонну підлогу, трухляві дошки, кілька стійл для худоби. Стара кошара.
Гнітюче місце. Цілком могло породити вбивцю, додумалось мені, але тут же схаменувся, усвідомивши безглуздя своєї думки. У Західній Норвегії, у Вестланні, таких злиденних хуторів на безлюдді купа. Там колись жили переважно роботящі й чесні люди.
Розділ 29
Сюнне перебралася зі свого помешкання до Дідріка. Я запропонував свою допомогу, але вона сказала, що в тому нема потреби, що більшу частину меблів забирати не буде і що, попри все, вона має друзів, які фізично більше надаються до перенесення важких речей, ніж я. Легку образу, з якою я успішно впорався, переважило полегшення, що мене це оминуло.
— Де святкуватимеш Різдво? — поцікавився я. — У Дідріка чи в мами?
Ми разом вийшли з контори й зупинилися перед «Галереєю», біля входу до торгового центру.
— Мама зібралася на Південь. Ми з Дідріком поїдемо до його батьків, до Конгсберґа.
— Ти ще з ними не бачилася?
Сюнне спохмурніла, заперечно похитала головою.
— Ні.
— Ти їм неодмінно сподобаєшся!
— Не в цьому суть... Просто хотілось би уникнути Різдва в чужому товаристві. Різдво треба святкувати з найближчими, щоб можна було цілий день тинятися хатою у піжамі, об’їдатися марципаном і дивитися давні фільми. Таке ось...
— Ти завжди бажана гостя у мене, — сказав я. — Я неодмінно куплю марципан.
Сюнне смішно скривилася.
— Спокусливо, але... Дідрік милий і толерантний, але, мабуть, замало толерантний. А ти де святкуватимеш Різдво?
— Я ж маю батька.
— О, так, я забула.
Не думаючи, що роблю, я обійняв її.
— Усе буде добре, ось побачиш...
Я ще довго стояв і дивився їй услід, як вона сягнистими, легкими кроками простувала вулицею. Щаслива, упевнена в собі жінка. А тоді я пішов своєю дорогою, важким кроком і з важким серцем.
Я планував забрати батька на Святвечір додому, та начальниця відділення лиш скептично глянула на мене.
— Як хочете, звісно, — сказала вона. — Ніхто вам не боронить, але ліпше самі прийдіть сюди. Його ж треба помити й перевдягнути, а тут, де все під рукою, зробити це простіше.
Начальниця бачила моє вагання.
— Ми запрошуємо на вечерю і родичів. Будуть сирокопчені баранячі реберця, — спокушала вона мене.
Я легко піддався. Не пригадую, чи батько хоч раз міняв мені в дитинстві підгузки. Навіть уявити собі таке годі. А думка, що доведеться міняти підгузки йому, мене лякала. То вже остання межа. Перейти її однаково, що перевернути все з ніг на голову, коли батько стане дитиною, а я — незворотно дорослим.
— Ваша правда, ліпше, мабуть, я до вас приїду.
— Ми вечеряємо о п’ятій, — сказала начальниця.
Каша вивалювалася батькові з кутика рота, я обережно її обтирав. Я знову підніс ложку йому до рота, але він міцно стулив губи й відвернувся. Або наївся, або ж стомився боротись зі своїм утрудненим ковтанням. Я небагато в нього запхав, заледве третину з маленької мисочки. Дивився на його руки, шкіра поверх кісточок і синіх вен тонка, наче сторінки в псалтирі. Литки, що визирали з-під пледа, сухі, мов цурпалки.
Моя порція баранячих реберець стояла майже неторкана на столі. Я втупився невидючим поглядом у стільницю, змусив себе з’їсти ще кілька шматочків. Зрештою, не витримав більше, встав, подякував за трапезу, схопив інвалідний візок і покотив батька коридором зі стінами такого ж кольору, як пюре з брукви, яке лишилось недоїдене на моїй тарілці.
«Мабуть, не завжди віриться, але для них дуже важливо побути разом зі своїми рідними, з тими, хто їх любить», — не раз казали мені доглядальниці зі старечого будинку. Я щоразу кивав, ввічливо усміхаючись. Що насправді означає «любити когось»? Чи не функція це спільної пам’яті, спільних переживань, результат наших переплетених життів, які надають сенсу минулому й майбутньому? Я любив свого батька, але чи любив я чоловіка, який сидів переді мною в інвалідному візку? Він навіть не знав, як мене звуть; не знав, що я його син і не знав, чим я займаюся. А може, усе-таки знав у якийсь недоступний мені спосіб? Я дуже на це сподівався.
Коли прийшли його підмивати, я подався геть.
Я їхав пустельними, безлюдними вулицями; здавалося, ніби країною пройшлася пошесть чуми. Я думав про Юсефа Мардала в тюремній камері. Я думав про Сюнне за столом з людьми, які пильнували за кожним її рухом і прицінювалися, чи підходить вона чоловікові, з яким разом живе. Дідріком, якого вона кохає.
І ще, попри заборону самому собі, я думав про Геллє Мьорк.
Я дозволив собі гіркий подарунок — мить туги. Її уста, її усмішка, запах шиї уранці, важкий, хмільний смак її лона. Сьогодні ж Різдво, хай там що!
Розділ 30
Першого різдвяного ранку сніг тоненькою повстю укрив землю, ніби присипав цукровою пудрою навколишній світ. Настрій відразу шугонув угору. Сніг завжди робив мене радісним і щасливим. Я навіть задумався, чи не вирушити на прогулянку на Фльоен або навіть розшукати бігові лижі, ось тільки тоді довелось би поїздити околицями в пошуках сніжної лижні.
Доки я стояв перед вікном з горням кави в руках і зважував усі «за» та «проти», щось зачепило мою увагу. Виразні, чорні сліди на білому снігу перетинали навскоси мій моріжок.
Звідки вони там узялися? Між моїм і сусідським садком — високий живопліт; продертися можна, але то непроста справа. Нащо комусь крізь нього дертися? Тут не було кому й куди скорочувати шлях.