— Адвокат Бренне першим вирішив використати цю справу, як доказову базу. Він заніс до списку свідків і постраждалого, і його батька. Тож не йому казати, що давня справа не має жодного стосунку до нинішньої.
Суддя Сандерстьоль навіть не глянув у мій бік, щоб пересвідчитися, чи не маю я заперечень.
— Продовжуйте, пані прокурор, — сказав він.
Уже майже наприкінці допиту Юсеф знову ледь не втратив самовладання. Та ще й через таке, чого ніхто з нас не очікував. Прокурор погортала свої папери й вийняла один аркуш.
— Хочу прочитати вам, пане Мардал, кілька рядків, — промовила вона.
— Звідки?
Ґабріеллє Соммер не відповіла.
— «I want to fuck you and drink your blood», — прочитала вона правильною школярською англійською. — А ось інше: «Baby, I lie beside your stiff body and I kiss your hot, cold lips, you’re my red queen, my bloody queen, my dead queen». Упізнаєте?
— Звичайно! Це мої пісенні тексти.
— А на це що скажете? «I will look into your eyes when I rip out your heart?»
— Теж мій текст. З альбому «No heart, по soul».
— Ви погодитеся зі мною, якщо я назву ці тексти кровожерними сексуальними й насильницькими фантазіями? Можливо, навіть з натяком на некрофілію?
— Я не бачив текстів, які тут наводить пані прокурор, — втрутився я.
— Їх легко знайти в інтернеті, пане адвокат, — сказала вона, навіть не глянувши в мій бік. — Не буду більше цитувати, але хотіла б почути відповідь на своє запитання.
— Відповідайте на запитання, — сказав суддя.
— Я був молодим, коли це писав, — відповів Юсеф.
— Ага! Отже, ви хочете сказати, що мали такі фантазії, коли були молодшим?
— Та ні, хочу сказати, що це доволі примітивні тексти, ото й усе, — трохи знітився Юсеф.
— Але й доволі жорстокі.
— Це — «Death Metal», — здвигнув плечима Юсеф. — Жанр такий. Це нічого не означає.
— У вашій книжці також багато насильства й жорстокості, — не відступала прокурор.
— Я пишу про світ, яким він є.
— Ваш світ — можливо...
Усе, як я й передбачав, — Ґабріеллє Соммер була жінкою, яка любила залишати останнє слово за собою.
Розділ 40
Загалом день вдався не найгірший. Найбільше я хвилювався, як Юсеф упорається з ситуацією, але все пройшло добре, розповідав я Сюнне з напханим ротом. Зголоднів, як вовк. Після довгого судового дня я відразу подався у «Вессель» і замовив біфштекс. Сюнне зустрілася зі мною вже в ресторані.
— Жодних проблем? Ґабріеллє зазвичай дуже жорстко веде допит.
— За винятком одного-двох незначних моментів. Юсеф написав кілька пісень у стилі Чарльза Менсона[1]. І в його новелах без крові також не обійшлося.
Сюнне засміялася.
— Якби судили за творчість, то вже давно мали б посадити Ю. Несбьо!
Я не розповів Сюнне про витівку з карафкою. Не через нечисте сумління, звичайно; навпаки, я був дуже собою задоволений. Просто Сюнне у таких випадках бувала дуже правильною.
Я випив пива до біфштекса, і відчув, як воно шугонуло мені в голову. Повечерявши, відразу встав з-за столу і сказав, що хочу додому.
— Зранку зайдеш до контори, Мікаелю?
— Так, лише на коротко, перед судом.
Думки про свідків і докази безупинно перемелювалися у голові. Я зробив собі каву й пішов з філіжанкою в кабінет підготуватися до завтрашнього дня. За дві години повернувся до вітальні, увімкнув телевізора. Новини горталися на екрані — каталог трагедій, але я не надто звертав на те увагу. На спортивному каналі, як завжди у понеділок, спорту не показували, хіба щось схоже на таблоїдні репортажі з життя спортивних зірок. Цього дня розповідали про колишнього переможця світових змагань, який захворів, але вже одужав.
Мені спала на голову одна думка, і я послав смс Юдіт Мардал, попросив з’явитися на суді в середу по обіді. За кілька секунд пропищала відповідь. Я схопив телефон, глянув на екран. І нічого не зрозумів. Прочитав ще раз.
«Для чого цей виклик? Навіщо ти так чиниш зі мною?»
Може, вона напилася, подумав я. Або чомусь запанікувала. Аж за кілька секунд до мене дійшло, що повідомлення зовсім не від Юдіт.
А від Геллє.
«Ти можеш розповісти про стосунки між Барбарою та Юсефом», — накладав я.
«Не маю чим допомогти в цій справі. То це ти так мені віддячуєш? Я не даватиму свідчень».
Гнів розлився моїми жилами зі швидкістю амфетаміну.
«Ти не маєш вибору, — написав я. — Усі свідки, викликані в кримінальній справі, зобов’язані з’явитися до суду».
«Ідіот» — відписала вона, і тим ще більше мене розлютила.
«Якщо не прийдеш, це загрожуватиме приводом поліції».
Цього разу вона нічого не відповіла.
Значно пізніше, коли злість трохи вляглася, я послав їй нове повідомлення.
«Це ніяк не пов’язано з нами. Ти якось казала, ніби тобі здалося, що Барбара небайдужа до Юсефа. Саме тому я тебе викликаю. Для Юсефа твої свідчення можуть стати вирішальними, якщо ти підтвердиш це на суді».
Вона проігнорувала мене, і я знову скипів люттю. Годі й казати, що спав я тієї ночі погано.
Розділ 41
Пані Сьоренсен була бліда й приголомшена.
— Він приходив до мого дому, розумієте? — схвильовано розповідала вона. — Я цього не бажаю. Я просто секретарка. Ви й Сюнне... можете собі говорити про принципи, правову державу й усяке таке інше, але для мене...
Того ранку, вибігаючи з дому на роботу, вона знайшла на килимку під вхідними дверима конверт. Я ще раз перечитав листа. Короткий, вичерпний, а в усьому іншому нічим не відрізнявся від решти.
«Це останнє попередження, Бренне. Відмовся від справи, якщо не хочеш, щоб пролилася кров».
— Я не думала, що ця робота може бути небезпечною, — сказала пані Сьоренсен.
Її очі почервоніли й підпухли, неважко здогадатися, що вона плакала.
Я обійняв її за плечі.
— Я і далі вважаю ці листи порожніми погрозами. Але погоджуюся, вам хвилювання зайві. Візьміть собі відпустку на кілька днів, поїдьте кудись до кінця суду, а я, тим часом, звернуся до поліції.
— Я не можу отак просто кудись поїхати й усе тут покинути, — хлипала пані Сьоренсен.
— Ми самі впораємося, — заспокоїла її Сюнне. — Мікаель добре радить, — вона глянула на годинника. — Тобі вже час, Мікаелю! Обійдемося без тебе.
— Віддайте мені листа, — попросив я. — А що з першим? Сподіваюся, ви його не викинули?
— Звісно, ні, — відповіла пані Сьоренсен.
— Погрози? — перепитав суддя Сандерстьоль. — Це нечувано. Абсолютно неприйнятно. Посягання на верховенство закону!
Я попросив зустрічі з Сандерстьолем і Ґабріеллс Соммер перед початком судового засідання. Ґабріеллс сиділа, насупивши брови, і раз по раз перечитувала листи.
— Вони прийшли на адресу твоєї контори?
— Перший — відразу після арешту Мардала. Другий підклали під двері дому моєї секретарки вночі або під ранок. Мені це дуже не подобається. Ще одного листа я знайшов у своїй поштовій скриньці на саме Різдво.
— Ще одного? Де він?
— Вдома. Я поставився до нього не надто серйозно, однак погрозами моїй підлеглій... вони перейшли межу.
— Так, бачу, — промовила Ґабріеллє. — Дозволь я поговорю про це з Маркюссеном. Він саме сидить в коридорі, чекає своєї черги свідчити. Хочеш, щоб поліція надала тобі охорону?
— Ні, не варто, гадаю, — відмовився я після певних роздумів. — Не відчуваю такої потреби. Пані Сьоренсен я дозволив взяти відпустку, доки все тут закінчиться.
— Гаразд, — втрутився суддя. — Пані прокурор, гадаю, усе залагодить. Поговоріть з інспектором і розпочнемо засідання за десять хвилин. Дуже прикра ситуація...
Звичайно, прикра, але мені закралася в голову думка, що я можу її використати на власну користь.
1
Американський злочинець, серійний убивця, особа якого стала уособленням зла в масовій культурі. — Примітка перекладача.