Так тривало довго. Я нічого не міг від нього домогтися, доки не витягнув свого козиря.
— Ви колись скоїли вбивство. Було таке? — запитав я.
Борд Тулос кивнув.
— Будь ласка, дайте вичерпну відповідь на запитання, Тулосе. Вас тоді засудили?
— Так.
Я миттю відчув, як судді та публіка, які вже почали виявляти ознаки нудьги, раптом стрепенулися, почали уважно слухати.
— Хто був жертвою? Жінка?
— Так.
Я вдав, наче гортаю давній вирок.
— Ви її зґвалтували, перш ніж убити?
— Так.
— Перепрошую, можна голосніше? Я не чую. Ви сказали, що спершу її зґвалтували, а потім убили?
Ґабріеллє Соммер не витримала, встала з місця.
— Що ви там гортаєте, адвокате? Це — вирок? Я його не маю.
— А мали б мати, прокуроре! Я ще кілька місяців тому вказував поліції на те, що Борд Тулос мав мотив нашкодити моєму клієнтові. Хіба так складно перевірити реєстр карних справ? Я надто багато вимагав від поліції? Але, попри все, я маю для вас копію, — сказав я, несучи прокуророві через усю залу примірник вироку.
Якусь мить здавалося, що Ґабріеллє Соммер не хотіла брати документи. Вона аж пашіла від злості.
— Це відверта тактика несподіваного удару, пане суддя. Я вже давно мала б отримати ці папери!
— У мої обов’язки не входить забезпечувати документами суд, — блискавично відрізав я. — Принаймні доти, доки свідок надає свідчення відповідно до фактів. Я можу продовжити допит?
Сандерстьоль на хвилину задумався, а тоді кивнув.
— Прошу, продовжуйте, пане адвокате.
Я подякував і знову обернувся до Борда Тулоса.
— Коли ви зґвалтували й убили жінку?
Більше не було підстав відтягувати розкриття карт.
— Давно, — тихо відповів Тулос. — Ціле життя тому. Я був молодий, шалений, закоханий, не зумів змиритися з її відмовою, і тоді... сталося те, що сталося. Але ж кажу, то було дуже давно, я своє відсидів. Відтоді я змінився.
Скільки разів я чув подібне твердження за останні місяці? Так казав Юсеф Мардал, а тепер — Борд Тулос. Я й сам таке не раз казав, однак чи було то правдою, чи ми, власне, міняємося, чи назавжди залишаємося у своєму єстві незмінними? Хай там як, але судова зала — не місце для подібних філософських дискусій. Тут діяли інші закони.
— Як ви її убили? — допитувався я.
— Я... я її задушив.
— Як задушили? Руками?
— Ні.
— То як тоді?
— Мотузкою.
У залі запала мертва тиша. Всі заворожено дивилися на Борда Тулоса, ніби чекали від нього якогось фокусу. Певною мірою, то й, справді, було схоже на цирковий трюк, ось тільки фокусником був не він, а я. Я обертав увічливого, безневинного старого чоловіка на монстра.
А людей завжди притягують монстри.
— Отже, мотузкою, — повторив я. — Як і Барбару Бломберґ.
Нарешті Борд Тулос збагнув, до чого все котиться. Він трохи піднявся на стільці, обернув до мене побіліле, заціпеніле обличчя, спотворене люттю і безсиллям.
— Я, хай йому біс, нічого не мав до Барбари Бломберґ! Ти, сатано! Чуєш!? Я навіть не знав тієї курви! — кричав він.
— Більше запитань немає, — промовив я спокійним голосом, а всередині в мені все співало.
Своєрідний екстаз, п’янке відчуття перемоги, бо вдалося розколоти свідка в усіх на очах.
— Ти принаймні змусив Борда розкрити свою справжню суть, — криво усміхнувся Юсеф після закінчення судового дня. — Добра робота, Бренне! Для мене було справжньою насолодою дивитися, як ти його нагнув!
— Еге ж! Метод спрацював, хоча я і змарнував трохи часу, щоб його розколоти.
Юсеф допитливо глянув на мене, він завжди вловлював найменші нюанси в голосі.
— Але ти не зовсім задоволений?
— Трохи є, бо усе ж це голі припущення, — сказав я. — Та й ми ще не на фініші. І хоча тепер нам пощастило змістити фокус загальної уваги з тебе на Борда Тулоса, і хоч усі повірили, що він злобний старий чорт, наша конструкція надто хитка, а ланцюжки, які її тримають, надто тонкі. Боюся, що суддя і прокурор, коли трохи отямляться, помітять, де слабка ланка.
— То навіщо його було сюди приводити? — роздратовано запитав Юсеф.
— Хіба не ти порівнював суд у кримінальній справі з боксом? Тоді ти знаєш, який буває ефект від частих, важких ударів по тілу супротивника. Вони ослаблюють його, готують до останнього удару, який вирішить долю поєдинку. Я виграю цю справу для тебе завтра.
Розділ 45
Наступного ранку я з’явився у суді першим. Одягнув мантію, сів на своє місце, спостерігаючи, як поволі заповнюється зала. Прийшла Ґабріеллє Соммер, стримано кивнула. Мабуть, ще гнівалася на мене.
Я мав би вийти в коридор і, як зазвичай це роблю, перевірити, чи прийшла Геллє, але не вийшов. Сьогодні ми обоє мусили виконувати писані й неписані правила судової процедури. Вона — свідок, я — захищений чорним панциром мантії адвокат Бренне, а не Мікаель, зневажений коханець.
У такому розташуванні гравців була закладена певна форма влади. Це була моя арена, усе мало відбуватися на моїх умовах. Я визначав, про що ми говоритимемо, буду я задоволений її відповідями чи ні, скільки часу доведеться їй сидіти на місці свідка посеред зали й коли їй буде дозволено встати і піти. Чи мала Геллє рацію, звинувативши мене в невдячності за все, що між нами було? Я відігнав від себе ту думку.
Геллє тут не тому, що я її потребую.
Вона тут, бо справа потребує її присутності.
Оце й усе.
Зала швидко заповнилася журналістами й публікою. Я обвів поглядом ряди лав, уважно вивчав строкатий люд, серед якого багато хто гайнував немало свого часу на слухання кримінальних справ. Один колега якось назвав таких завсідників пожирачами падалі, але, як на мене, він помилявся. Стерв’ятниками були журналісти, решта — просто самотні люди, які намагалися заповнити своє життя чужою реальністю.
На першій лаві сиділа жінка в маленькому червоному капелюшку, одягненому набакир. Я вже бачив її раніше. Зацікавлений, пильний погляд пташки невпинно блукав залою, а плетиво в руках жило своїм, окремим життям. Відразу за нею — згорблений літній чоловік у занадто просторому пальті. Мабуть, колись пальто було саме на нього, подумав я. Можливо, колись воно ледь не репалося на його кремезних плечах і широкій спині, але з часом чоловік змалів і для пальта, і для власного життя. Тепер він був глядачем чужої людської драми.
Молодик, блідий і невиразний, з рудявим волоссям, сидів сам по собі, утупившись поглядом у підлогу. Я теж бачив його раніше. Ще один із завсідників, подумалось мені.
Я насилу повернувся думками до дійсності. Усі на місцях, а місце свідка порожнє.
— Ти не бачила мого свідка дорогою сюди? — запитав я в Ґабріеллє Соммер.
Та похитала головою.
— Ні.
Двері в задньому кутку зали відчинилися, увійшли суді. Всі встали. Сандерстьоль гепнувся у своє крісло й недбало змахнув рукою — його звичний сигнал, що можна сідати. Погляд судді зачепився на порожній стілець у полі його зору, він насупив брови.
— Де свідок? Адвокате Бренне, це ж ваш свідок?
— Так, Геллє Мьорк — мій свідок.
— Чому її немає?
— Не знаю, ваша честь. Мабуть, трохи спізнюється.
— Її викликали повісткою?
— Так, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Усіх свідків зі списку викликано повісткою.
Я підвівся.
— Дозвольте, я гляну в коридорі, пане суддя. Якщо її немає, спробую їй зателефонувати.
Сандерстьоль кивнув, але тієї миті відчинилися двері.
— О, чудово. Ось і наш свідок. Заходьте, заходьте, — суддя ніби запрошував не на суд, а на каву з тістечками.
То була Геллє.
І водночас не Геллє.
Вона змінилася, подумав я, хоч не зумів уловити, у чому зміна. Те саме волосся, наскільки я міг судити. Те саме тіло, ось тільки обличчя змарніло, гостріше проступили вилиці.
Чи не захворіла, часом...