А може, так лише здалося, бо я звик бачити її усміхненою.
Зараз вона не всміхалася. Простуючи до крісла свідка, на мене навіть не глянула, не зводила погляду з судді. Зате я дивився на неї і розумів, що, попри весь свій гнів та образу, я досі її жадав.
— Присягаюся, — промовила вона тихим голосом на вимогу Сандерстьоля говорити правду і тільки правду, нічого не приховуючи.
— Прошу, адвокате Бренне! — сказав суддя.
Я прокашлявся.
— Дозвольте мені почати з певної характеристики, щоб суд розумів, навіщо ви тут. Як щойно було сказано, ви журналіст, так?
— Так, фрілансер, — відповіла Геллє.
Вона повернулася до мене, коли я заговорив, але уникала дивитися у вічі. Її погляд ковзав повз мене, ніби повз порожнечу, ніби я був якоюсь аморфною масою, без субстанції. Це дуже заважало.
— Знайомство з Юсефом Мардалом було пов’язане з вашою журналістською діяльністю?
— Так, я почула про нього від Барбари Бломберґ, вона сказала, що...
— Перепрошую, що уриваю вашу розповідь, але, до слова, якими були ваші стосунки з Барбарою Бломберг?
— Вона була моєю подругою. Близькою подругою. Ми знали одна одну цілу вічність.
— Добре, дякую. Повернімося до мого попереднього запитання про те, як ви познайомилися з Юсефом Мардалом. Отже...
— Барбара розповіла мені про Юсефа, і я подумала, що варто написати про нього матеріал.
Геллє пояснювала характер своїх стосунків з Юсефом, розповідала, як писалася стаття. Вона говорила доладно, виважено, але... далі уникала мого погляду. Її поведінка почала мене дратувати. Ніби це я її скривдив. Ніби це я кинув її, а не навпаки.
Чому ти не дивишся на мене? Хто кого тут зрадив? Ось що мені кортіло запитати. Натомість я ставив короткі, посутні запитання коректним, нейтральним тоном.
— Це означає, що ви і Барбара Бломберґ проводили доволі часу з Юсефом Мардалом?
— Так.
— Багато часу?
— Що таке — «багато часу»? Багато годин — так...
— А що можете сказати про стосунки Барбари й Юсефа?
— Та наче добрі були стосунки. Барбара неймовірно захоплювалася Юсефом, його талантом... ніби вона... ну, не знаю... ніби вона знайшла неогранений діамант.
— А особисті стосунки? Барбару вабило до нього? У сексуальному сенсі?
— Гадаю, вабило... Усе тут було взаємно пов’язане: його інтелект, талант і фізична зваба.
— Отже, з ваших слів можна зробити висновок, що в потягу Барбари до Юсефа Мардала був фізичний і сексуальний елемент. Іншими словами, вона відчувала до нього хіть?
Нарешті Геллє зустрілася зі мною поглядом. Я відчув полегкість і водночас невиразну тривогу. Щось з’явилося у ній таке непримиренне, ніби десь глибоко в її єстві нуртувала лють. Вона перевела погляд з мене на Юсефа, кілька хвилин прискіпливо вдивлялася в нього, а тоді знову повернулася до мене.
— Так, — твердо промовила вона. — Барбара відчувала до нього фізичний потяг, але чи її жага була аж настільки непогамовною, що лягти з ним у ліжко, не знаю.
— То це...
— Це не мало жодного значення для Юсефа Мардала, — додала Геллє на позір незворушно.
— Що ви маєте на увазі?
— А те, що Юсефові Мардалу абсолютно байдуже, хотіла Барбара з ним любощів чи ні. Він з тих чоловіків, які звикли брати те, що їм сподобалося.
Я раптом зазирнув на кілька секунд у майбутнє, усі алярмові дзвоники били тривогу в моїй голові, але я не міг не поставити останнього запитання.
— Про що ви? Звідки така певність?
— Бо він зґвалтував і мене...
Вона сказала це рівним, безбарвним тоном. Обличчя — непорушна маска.
— Він прийшов до мене додому, сказав, що хоче подякувати за статтю і зґвалтував мене на кухні. На моїй кухні...
Кожне слово, вимовлене перед судом, перед слухачами, журналістами, суддями й прокурором, лунало, мов Божа кара. Геллє просто сиділа посеред зали й чекала в якійсь недосяжній відстороненості, бо прийшла сюди сказати те, що сказала, немов виконала дану собі обітницю, подумав я.
«Ідіот» — написала вона в останньому смс-повідомленні й мала рацію. Я був ідіотом.
— Адвокате Бренне, — почувся голос судді. — Ще є запитання до свідка?
Я наче онімів.
— Я... — я не міг видушити з себе й слова.
Суддя чекав, на диво, терпляче, добре розуміючи, що відбулося лишень кілька секунд тому.
— Мені шкода, — нарешті промовив я, і сам до пуття не знаючи, кого мені шкода чи чому.
Може, Геллє, бо я не зумів зняти з очей шори, бо так і не збагнув, що з нею відбувається, а, отже, і з нами обома. У кожному разі, суддя Сандерстьоль потрактував мою мовчанку за підтвердження, що допит я закінчив.
— Пані прокурор? Запитання?
Ґабілеллє Соммер ледь помітно усміхнулася.
— Ні, гадаю, ми почули все, що треба.
Геллє встала, рушила до дверей, навіть не глянувши в мій бік. Я дивився їй услід, навіть не знаю, що думав і відчував тієї миті, не міг сповна усвідомити, що тільки-но сталося.
Суддя Сандерстьоль обвів поглядом залу. Мабуть, я собі це надумав, але мені здалося, наче в його очах, коли він глянув на мене, майнуло співчуття.
— Як я бачу, більше свідків не буде, — сказав він. — Завтра, за планом, маємо день на документацію і виступи. Судове засідання закінчено.
Усі звірі, які полюють зграями, мають добре розвинений нюх на слабку здобич. Вони відчувають, коли тварина хвора або поранена. Журналісти теж мають такий нюх. Останні кілька днів вони носилися зі мною, як з писаною торбою, зацікавлено слухали кожне слово, у перервах між інтерв’ю ми обмінювалися багатозначними поглядами і зрозумілими одне одному натяками, але тепер усе змінилося.
Вони вчули запах крові. Мені, фактично, довелося прокладати собі шлях крізь юрбу писак, відповідаючи на зливу запитань одним: «Без коментарів!» А що я мав їм казати? Що за якусь секунду все пішло псові під хвіст; що моя стратегія і вся справа розвалилися вщент; що я, немов Ікар, почувся понад міру самовпевнено, злетів надто близько до сонця і впав у море?
Не було, що їм сказати.
Судову справу можна виграти тривалою кропіткою працею, а можна програти за секунду через свою неуважність, сказав мені колись один досвідчений суддя. Я ввічливо кивнув, усміхнувся, начеб цілковито погоджуючись, але так ніколи й не розумів, наскільки правдивими були його слова. Аж донині.
Розділ 46
— Я ж намагався тебе переконати, що викликати її свідком погана ідея, — дорікнув Юсеф Мардал.
Ми сиділи в підвальній камері-почекальні міського суду. Я не бачився з ним напередодні, по закінченні судового засідання навіть не дивився у його бік. Від самого лише його вигляду мені ставало зле.
Уночі я майже не спав. Думка про Геллє, про те, через що вона перейшла, не давала мені склепити очей. Усе стало на свої місця, усе, чого я не міг збагнути, набуло сенсу. Раптова зміна ставлення до мене, категоричний розрив стосунків... Тепер, коли я довідався про її зґвалтування, усе набуло зовсім іншого вигляду.
Ми сиділи одне перед одним, я і Юсеф. Камера була крихітна, не більше двох квадратних метрів Я уп’явся поглядом у його руки. Він мав сильні руки, гнучкі пальці.
— Я, може, й послухався б тебе, якби ти пояснив, чому не треба її викликати, — тихо промовив я.
Він пирхнув.
— Думаєш, вона сказала правду? Усе чиста вигадка! Чесно кажу, Мікаелю! Не розумію, чому ти мокрого місця не залишив від її пояснень?
Я глянув на свої долоні, білі, вузькі. Пальці тремтіли. Я сплів руки на коліні, підвів голову й зустрівся поглядом з темними очима Юсефа Мардала — уперше, відколи переступив поріг камери.
— Не думаю, що можна було спростувати її свідчення, — промовив я спокійним голосом. — Як я міг би це зробити? Геллє — одна з твоїх прихильниць, навіщо їй брехати?
Юсеф відповів блискавично. Звичайно, він ретельно обдумав свої слова наперед.
— Бо ми мали інтимні стосунки. Бо я покинув її, а вона, як усі покинуті жінки, помстилася у єдиний можливий їй спосіб. Хіба не з помсти вони всі вдаються до цих бісових звинувачень?