— Привіт!
Сюнне здригнулася, розплющила очі.
— Я не чула, як ти прийшов.
— Хочеш пива?
— Щоб поновити відразу всі калорії, які щойно вибігала?
Я окинув оком її струнке тіло.
— Тобі не зашкодить.
— Тоді неси!
— Візьми моє!
Я простягнув їй відкриту бляшанку, а собі приніс іншу. Сів поруч на лавку.
— Гарне надвечір’я, — сказав я, відсьорбнувши ковток.
Першого теплого дня у році пиво, хай навіть з бляшанки, смакувало неймовірно, гостро й м’яко водночас.
— Здалось би щось погрилювати, — знову озвався я.
— А ти маєш гриль?
— Десь мав би бути. Давно ним не користувався.
— Може, завтра... Якщо погода протримається, — Сюнне відкинула на спинку лавки голову, заплющила очі. — Мені сьогодні, до речі, телефонували, — додала вона.
— Хто?
— Фредрікке Станг.
— Що хотіла? — запитав я, хоча й сам здогадувався.
— Повідомила, що їхня фірма більше не зацікавлена в злитті з нами. Коли я запитала, чому, вона порадила звернутися до тебе. Ні, не так, вона не назвала тебе на ім’я, радила звернутися до «самозакоханого ідіота», але я відразу здогадалася, про кого мова.
— Та ясно!
— Розкажеш, що сталося? — запитала Сюнне, не розплющуючи очей.
— Пригадуєш чоловіка, який нипав поночі в садку кілька днів тому?
Сюнне розплющила очі, повернула до мене голову.
— Як це пов’язано?
— Його звуть Адам Лід, небіж Барбари Бломберг.
Сюнне слухала моє пояснення з незворушним виразом обличчя, а коли закінчив, сказала:
— Не дивно, що Фредрікке розізлилася.
— Єльдар Єйрансон ще більше лютував, але він одержав те, на що заслуговував!
— Можливо... Хоча, з іншого боку, рацію цілком може мати Ярле Сейм, кажучи, що з тих великих грошей більше користі буде, якщо вони потраплять у руки місіонерів, аніж Адама Ліда.
— Не в цьому суть.
— А в чому, Мікаелю?
— Нічого подібного не трапилось би, якби Адам Лід не був наркоманом. Вони намагалися скористатись його беззахисністю, і це їм так не минеться.
— Гаразд... А хіба хтось забороняв Адамові з’явитися в нашій конторі за білого дня, розпитати, що відбувається, або знайти собі іншого адвоката. Ніхто не змушував його ховатися у кущах серед ночі й лякати нормальних людей. Якби хтось інший повівся у такий спосіб, ти, Мікаелю, нізащо не обдарував би його дармовою адвокатською допомогою. Тому я тут непевна, хто трактує наркоманів як звичайних людей, а хто — як ненормальних.
— Ну, це не зовсім одне й те ж... — почав я.
— Може, й так, Мікаелю, — урвала мене Сюнне. — Можливо, я навіть погоджуся з тобою в цьому конкретному випадку. Одного лишень не розумію, чому ти повівся саме так.
— Що ти маєш на увазі?
Її волосся звологло від поту, приклеїлося до чола. Вона відгорнула його роздратованим рухом.
— Ти знаєш, про що я. Кидаєшся зі старту щось робити... Чому не порадився спершу зі мною? Ніби напрошуєшся на сварку. Ніби хочеш зруйнувати оте все добре, що є в тобі.
— Я не думав...
Сюнне підвелася, стала між мною і сонцем — довгий, чорний силует.
— Я, до речі, переїжджаю за два дні, — сказала вона.
— Через оце непорозуміння?
— Ні, не тому. Звільняється моє помешкання. А тепер я піду в душ...
Я ще довго сидів, дивився на тіні, які поволі повзли моріжком, аж доки сонце сховалося за деревами сусідського саду. Потім підвівся і пішов у дім. Решту вечора провів на канапі, читаючи книжку. Сюнне більше не з’являлася на очі. Іноді з другого поверху долинали її кроки, один раз за весь вечір я почув, як вона поралася внизу, на кухні, але до вітальні не зайшла й не гукнула, як завжди, «на добраніч».
Ближче до півночі я ліг спати. Але не спалося. Думки невпинно кружляли в голові. Звісно, Сюнне мала рацію, треба було поговорити з нею, перш ніж іти на зустріч з Ельдаром Ейнарсоном, і я не знав до пуття, чому ж не поговорив. Я не вважав себе самодеструктивним типом, який несвідомо створює проблеми й конфліктує з усіма, кого любить і поважає. Якби я заздалегідь порозмовляв з Сюнне, подумав я, вона знайшла б інший спосіб залагодити справу. Раціональніший, з розумнішим підходом, який дав підстави би мені не спалювати за собою мостів і не наживати ворогів, зате менш задовільний і не такий веселий.
Хай там як, але доведеться просити в неї вибачення і знову сподіватися на прощення.
Розділ 63
Я прокинувся з відчуттям, ніби щось забув. Якась думка чи намір розвіялися разом зі сном, який мені снився. Через штори пробивалося денне світло. Я примружено глянув на будильника на столику біля ліжка. Чверть на сьому. Надто рано вставати. Обернувся спиною до нового дня, натягнув на голову ковдру, але марними були мої спроби знову заснути. За пів години я встав, помився в душі й зійшов на кухню поснідати.
О пів на восьму вийшов з дому. Сюнне ніде не було ні видно, ні чути.
Заповідалася гарна днина.
На деревах порозпускалися молоді, яскраво-зелені листочки, ошаліло щебетали пташки, пішоходи крокували пружною ходою, а велосипедисти зграйками обганяли застряглі в корках автомобілі — у напрямку до центру міста. То був один з тих ранків, коли всі проблеми враз видаються мізерними й неважливими, коли молоді свято вірять, що житимуть вічно, а старі сподіваються протягнути ще хоч трохи. Та попри життєрадісний ранок я не міг позбутися тривоги.
Аж згодом, у розпал дня, збагнув, що мене мучило. Можливо, до мого стану спричинилася робота над новою справою, сумною і цілком пересічною історією: авто з молодими людьми вилетіло на узбіччя, у дорожньому нещасному випадку загинула пасажирка, сімнадцятирічна дівчина. Водієві висунули обвинувачення у ненавмисному вбивстві. Захищати бідолаху мене попросив його батько. Як завжди в таких випадках, я гостро відчував, наскільки все нікчемне й непотрібне, як мало бракує, щоб життя невідворотно пішло шкереберть, яке нездоланне горе огорнуло батьків, які втратили доньку, а дівчині ще б жити й жити.
«Найгірше близьким», — сказала мені Малій Ольсен кілька днів тому, розповівши про самовбивство Раґнгільд Кюльсейд.
— Я трохи пройдуся, — попередив я пані Сьоренсен.
— Не забудьте про зустріч о першій! — гукнула вона мені навздогін.
— Що ти тут загубив? — підозріло запитав Сонцесяйний.
— Ти заборонив мені телефонувати щодо справи, яка мене цікавить, то я вирішив — ліпше зайду сам.
— Дуже мило, Мікаелю, але тобі не допоможе. Я надав усю доступну допомогу. Якщо ти не знайшов Раґнгільд Кюльсейд, то це твій клопіт.
— Я її знайшов. Тобто знайшов місце, де вона жила. Тепер хочу знати лише одне — хто її найближчі родичі.
— Це ж як? Вона померла?
Я розповів усе, про що довідався від Малін Ольсен.
— Ну, позбавила себе життя... що вдієш? Чимало людей накладають на себе руки. Багато, якщо не більшість, хоч раз замислювалися про самогубство.
— Так, але часто їхні вчинки залишаються незбагненими для оточення. Тут все інакше. Раґнгільд Кюльсейд заявила в поліцію на Юсефа Мардала, звинувативши його в зґвалтуванні, а справу моментально закрили. За рік вона вішається. Не вірю у випадковість. Вона мала чоловіка?
— Ні, не думаю.
— Брата? Батька?
Сонцесяйний зітхнув.
— Не знаю, Мікаелю.
— А якщо покопирсатися? Тобі це займе п’ять хвилин або й менше.
Замість відповіді, він підвівся.
— Ходи зі мною!
— Куди? — запитав я.
Сонцесяйний мовчки повів мене довгими коридорами, відмикаючи безліч дверей, угору сходами, поверхом вище. Там він постукав в одні непримітні двері й, не чекаючи на відповідь, відчинив їх.
Ми ввійшли в продовгувату кімнату, значно більшу, ніж звичні тісні закапелки Управління поліції. Четверо чоловіків та одна жінка сиділи за великим столом для нарад. На чолі столу стояв Ґюннар Маркюссен. Своїм вторгненням ми перевали його промову.