Знову закаркали ворони.
Я щосили вдивлявся у гущавину, але спершу нічого не побачив. Новий шквал пронісся лісом, сонячні промені, пронизуючи густу зелень, затремтіли й завібрували перед очима.
Щось майнуло віддалік. Щось темне, схоже на тінь, яка гойдалася повільніше, ніж розбурхане гілля дерев.
Долаючи внутрішний спротив, я рушив углиб лісу.
Коли підійшов ближче, три чорні птахи неохоче злетіли з повішеного тіла.
У порожніх, чорних очницях запеклася кров, крізь яку виднілася кривава плоть. Довгий, синьо-чорний язик звисав з ошкіреної пащі. Навколо вилися й повзали мухи, колись шовковисте хутро потьмяніло й сковталося. Задні лапи висіли за кілька сантиметрів над землею. Хвіст, який завжди радісно метлявся від найменших виявів уваги, безвольно обвис і чомусь навів мене на думку про полеглий стяг після програної битви.
Я довго стояв, немов паралізований, на краю галявини, мене переповнював розпач від безсенсовності цього вчинку. Можливо, я мав би відчувати полегшення, побачивши на гілляці собаку, а не людину, але тієї миті біль відчувався не менший.
У кронах дерев нетерпеливо закаркали ворони, я стрепенувся і повернув на стежку, поволі почвалав до будинку, намагаючись позбирати докупи думки.
Тільки-но з’явився сигнал у мобільному, я набрав Ліве. Вона ж або вимкнула телефон, або розмовляла з кимось. Довелося телефонувати на гарячу лінію поліції.
— Покличте, будь ласка, старшого інспектора Маркюссена!
— Хвилинку, зараз з’єднаю.
На іншому кінці лунали безкінечні гудки, але ніхто не взяв слухавки. За хвилину, яка видалася вічністю, знову озвався черговий на гарячій лінії.
— Поліція.
— Я намагаюся розшукати Ґюннара Маркюссена.
— Ага, так. Він десь у будинку... Принаймні мені не відомо, чи виїжджав він з Управління. Спробуйте ще раз за якийсь час.
Я знав, що дарма просити номер його мобільного, ніхто його не дасть телефоном.
— Справа дуже термінова. Розшукайте його, будь ласка, і перекажіть негайно зателефонувати адвокатові Бренне.
— Як-як ваше ім’я?
— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив я. — Це надзвичайно терміново. Скажіть, що я чекаю на місці злочину.
Я стояв на задньому подвір’ї, за будинком. Вітер ще мить тому налітав потужними шквалами, а тепер змінився рівним бризом із запахом моря і солі. Нудота, яка грудкою підпирала діафрагму, відколи я знайшов собаку, раптом підкотилася до горла; я нахилився і виблював. Неймовірно захотілося пити. Я пішов у будинок, знайшов у кухонній шафці чисту склянку й випив аж три склянки води.
Моллі мертва.
Юдіт зникла.
І не давався чути Ґюннар Маркюссен.
Я почав нервувати, розумів, що час працює проти Юдіт. З кожною хвилиною їй залишалося дедалі менше шансів вижити. Я невпинно ходив туди й сюди вітальнею. Знову мій погляд упав на поставлену сторч книжку на журнальному столику. Я взяв її до рук, вона розгорнулася на сторінці, яку я добре запам’ятав, бездумно прогорнув сторінки, притримуючи великим пальцем. Помітив, що книжка з автографом, і подумав краєм свідомості, що це дивно. Навіщо Юсефові примірник з його ж підписом? Якщо автограф, звісно, не призначався Юдіт.
Ні, не Юдіт.
«Раґнгільд, з найкращими побажаннями, Юсеф Мардал» — недбало нашкрябано кульковою ручкою, а сам підпис значно виразніший і розмашистіший.
Я застиг, дивлячись в одну точку, пам’ять поволі повертала мені картину кількамісячної давнини, спершу розмито, затуманено, а потім дедалі чіткіше і ясніше.
Презентація книжки в кав’ярні на Ліллє Овреґате. Там я вперше побачив Юсефа Мардала, там почалися наші з Геллє стосунки.
Пригадую, я не зводив з неї очей, як раптом хтось гупнув у мій стілець. Я обернувся, сердитий на чоловіка, який прокладав собі дорогу між столиками, але той навіть не звернув на мене уваги, зосереджений лише на Юсефові.
Ми ніколи нічого не забуваємо — десь я таке прочитав. Усе навколо, щонайменша дрібниця, яку вихоплює з навколишнього світу наш зір, навіть зовсім неважливі деталі — усе відкладається у мозку. Просто ми не маємо доступу до багатьох спогадів, вони нагромаджені в закамарках підсвідомості, як мотлох на горищі. Не знаю, чи це правда. Напевно, образ Рікарда Гарріса ховався десь глибоко в пам’яті, я не зумів його звідти видобути. З того вечора запам’яталося щось зовсім інше.
Сяюче обличчя Геллє; Барбара, яка щойно зійшла зі сцени, виснажена й радісна водночас. Енергія, яку випромінював Юсеф. І обмін репліками, коли Юсеф підписував книжку.
«— Як вас звати? — запитав Юсеф.
— Рікард, — відповів чоловік. — Але це не для мене. Підпишіть для Раґнгільд.
— Сподіваюся, вашій коханій сподобається».
Десь приблизно таким був діалог, а ось обличчя Рікарда Гарріса я пригадати не зміг. Воно вимальовувалося перед очима нечітке й розмите, як невдала фотографія.
Розділ 68
Я вже сидів у авті, коли зателефонував Маркюссен.
— Що трапилося? На гарячій лінії сказали, що справа термінова... Ти щось казав про місце злочину?
Я гарячково почав пояснювати.
— Агов, Бренне, трохи спокійніше, — урвав він мене після кількох речень.
Я і сам відчув, як слова навперебій вилітали з рота, без ладу й послідовності, нагромаджувалися одне на одне, немов на вежу, яка ось-ось завалиться.
Я глибоко вдихнув і почав знову. Спробував розказувати системно, не перестрибуючи й нічого не пропускаючи. Маркюссен, на диво, слухав дуже терпляче, майже не перебивав.
— Мардал сам міг убити собаку, — сказав він, коли я розповів про Моллі. — Бісів мерзотник на таке здатний.
— Здатний, — погодився я. — Але його не було вдома кілька днів, а собака висить уже довго. Я не експерт, однак помилитися важко.
Маркюссен навіть не сперечався.
— Гаразд. Ось тільки не збагну логіки з книжкою.
Я ще раз пояснив.
— Ага, ясно... Хоча Раґнгільд дуже поширене ім’я.
— Книжку поставили навмисне, Маркюссене. Гарантую! У домі побував Рікард Гарріс. Забрав Юдіт, а книжку залишив замість візитної картки. Можеш іронізувати, скільки заманеться, але чи готовий взяти на себе відповідальність, не повіривши мені?
Маркюссен промовчав — добрий знак.
— Окей, ми виїжджаємо, — сказав він нарешті. — Чекай там!
— Та нащо я вам здався! — я сам чув, що кричу, і додав спокійніше: — Я вже звідти поїхав. Там лише мертва собака. Юдіт Мардал ніде немає... Якщо ми її не знайдемо в найближчі години, вона помре. Якщо, взагалі, ще жива.
— Її авто біля дому?
— Так. Чого питаєш?
— Залишайся на лінії, Бренне!
У вусі задзижчало. Мабуть, перемкнувся на іншу розмову. Здавалося, минуло багато часу, доки Маркюссен з’явився знову.
— Ми вишлемо кілька патрулів на дороги й оповістимо всі поліційні відділки Південної Норвегії. Гарріс їздить на білій «тойота гайс». Якщо правильно розумію, він має добрячу фору перед нами. Може перебувати зараз, де завгодно.
— Навряд, — заперечив я. — Гарріс планував нинішній день давно, можливо, кілька років, і сьогодні має намір виконати задумане.
— Про що ти кажеш?
— Книжка — не просто візитівка, нею він повідомляв Юсефа Мардала, де шукати дружину. Вона була розгорнена на новелі «Адвент». Рікард Гарріс прямує на батьківський хутір Юсефа. Там усе почалося, там повинно й скінчитися.
У голосі Маркюссена раптом зазвучали підозріливі нотки.
— Тільки не кажи, що ти їдеш туди!
— Не бійся! Я не повний ідіот! Не попру напролом... Хочу тільки впевнитися, чи вони там, а їх я і здалеку побачу. Якщо маєш патрульне авто поблизу, я з радістю поступлюся місцем.
— Зачекай!
Цього разу чекати довелося лиш кілька секунд.
— Є там патрульні... Але за жодних обставин не заходь на подвір’я, ясно? Розкажи, як туди дістатися, щоб довго не блукати.
Я пояснив, як умів.
— Чудово! Ми виїхали! Де ти зараз?
— За хвилин п’ятнадцять їзди. Можливо, двадцять... Десь так.