— Зателефонуй, коли будеш на місці. На телефон Ліве... Ти ж знаєш її номер, наскільки мені відомо. Вона в Управлінні, керує координацією і комунікацією.
Я їхав на північ, витискав з авта все, на що воно було здатне. Високі гори затіняли сонце. Іноді, коли я входив у поворот, воно вдаряло просто в очі, здавалося, ніби в’їжджаєш у море яскравого світла й миттю сліпнеш. Тому я мало не проскочив з’їзду з шосе. Останньої секунди вдарив по гальмах, аж колеса завищали на асфальті.
На вузькій ґрунтовій дорозі, коли колеса потрапляли у вибоїни, авто чіпляло бамперами гравій. Я кляв, на чому світ стоїть, кермо випорскувало з рук; об’їжджаючи найбільші ями, ледь не врізався у трактора, який неквапно трюхикав попереду. Водій, вочевидь, мене не помітив, я двічі йому посигналив. Чоловік сіпнувся, озирнувся на пів оберта й підняв руку на знак, що мене почув. Десь за п’ятдесят метрів, де дорога трохи розширювалася, він з’їхав на узбіччя й пропустив мене.
Я уже хотів було додати газу, але раптом передумав. Зупинився й вискочив з авта.
Водій трактора запитально дивився на мене. То був старий чоловік з висхлою шиєю, зі зморшкуватим, обпаленим сонцем обличчям.
— Заблукали? — запитав він.
— Ні, я їду на хутір у кінці дороги.
— Хутір Мардала, — кивнув він і сплюнув темною слиною. — Туди тепер майже ніхто не навідується.
Обличчя чоловіка було незворушне, ніби він звик приховувати свої думки від сторонніх.
— Не знаєте, чи сьогодні хтось туди їхав?
— Юсефа не бачив давно. Востаннє минулої осені.
— А когось чужого?
Старий похитав головою.
— За останні три години тут ніхто не проїжджав.
— Точно?
— Абсолютно. Рух у нас невеликий, усіх видно. Я усе пообіддя копав канаву там, вище... Побачив би. Ніхто не проїжджав.
— Добре, дякую...
Я рушив далі, уже не гнав, не знав, що й думати. Усе ж так логічно: книжка — код, послання Юсефові Мардалу, але що далі я думав, то більше все скидалося на чисту випадковість. Я вже навіть не мав певності, чи справді книжка була розгорнена на новелі «Адвент», чи просто розгорнулася на тій сторінці, коли я узяв її у руки. Саме так виникають теорії змови, коли відчитуєш сенс у тому, що сенсу не має.
Коли в полі зору з’явилися будівлі хутора, я від’їхав трохи назад, сховався від очей імовірних візитерів. Поставив авто у придорожній фосі, щоб не перегороджувати шляху патрульним; вийшов з авта, хряснув за собою дверцятами, і відразу пожалкував про свою необачність. Хряскіт прокотився луною у тиші.
Кілька секунд постояв. Чутно було лиш цокання двигуна, який поволі остигав, і цвірінчання птаства. Чорний дрізд завів свою вечірню пісню. По лівий бік від дороги ріс березовий гайок. Я зайшов між дерева й далі рухався паралельно дорозі.
Постояв кілька хвилин на узліссі, роздивляючись хутір за якусь сотню метрів далі. Востаннє, коли я тут був, видолинок лежав у глибокій тіні — сумне й пустельне місце, а тепер немов чарівною паличкою хтось змахнув. Тепле, золотаве світло огортало схили, пишно буяла висока трава.
Вечірній бриз налітав м’якими поривами, вимальовуючи зигзаги на луках, безмежне море парасольок бугили здавалося білим шумовинням на хвилях. Навіть найубогіші будівлі хутора стали наче привабливішими.
На подвір’ї не видно було авта, я це бачив навіть здалеку. Ніде нічого не ворушилося. Жодного стороннього звуку.
Перекособочені ворота з однією обірваною завісою стояли прочинені, як і минулого разу. Я вийшов з лісочка, підійшов до воріт. Один з опорних стовпців упав на доріжку. Я спробував відтягнути його набік, але він уже вгруз у землю, довелося докласти чимало сили, щоб зрушити його з місця. Стовпець таки піддався, вогкий ґрунт відпустив його з чавканням. Воріт давно ніхто не відчиняв.
Ліве відразу взяла слухавку.
— Їх тут немає. Я помилився.
— Певний?
— Цілком. Ворота вгрузли, колії від коліс заросли травою. Якби тут хтось сьогодні проїжджав, було б помітно.
— Гаразд, я повідомлю патрульних.
— Послухай, а, може, Гарріс повіз Юдіт до місця, де повісилася Раґнгільд?
— Я щойно розмовляла про таку ймовірність з Маркюссеном. Якщо ти впевнений, що на хуторі нікого немає, скажу йому, щоб їхали туди.
— Добре! Повідом, коли будуть новини.
Я востаннє глянув на хутір. Важко було уявити, що серед цієї тендітної ідилії могла статися біда, а вона ж сталася. Я згадав запах цвілі на кухні в хатині, стрімку, похилу стелю на другому поверсі, від якої кімнатки ставали немов тіснішими, і в них з’являвся страх замкненого простору. Я згадав ліжко Юсефа, вогкий, вузлуватий матрац, ініціали, вирізьблені над узголів’ям на дерев’яній стіні. Усіх літер не пам’ятав, лише ті, що стояли в самому низу — РК.
Раґнгільд Кюльсейд!
Як я міг проґавити? Мені морозом сипонуло поза шкіру. Можливо, інші літери такого ж походження, ініціали його жертв? Цілком імовірно, навіть очевидно! Може, там і Геллє та Барбара відзначені, а я не звернув уваги? Не міг пригадати. Вирішив піти й перевірити, якщо вже приїхав сюди. Якусь мить розмірковував, чи не під’їхати ближче, але дорога була надто розбита. Для позашляховика — не проблема, але не для «мерседеса».
Я рушив пішки.
Тіні поволі наповзали на долину. Сонце хилилося за пагорби на північному заході. Яскраво-зелені трави набрали блакитнуватого відтінку, у повітрі війнуло прохолодою. Благословенно й загадково водночас.
Я подумав про Юдіт, чи її вже знайшла поліція, чи жива вона, а чи мертва. Якусь мить боровся зі спокусою зателефонувати Ліве, але передумав. Сама озветься, якщо матиме що розповісти.
Зблизька хутір вже не видавався таким ідилічним. Надто впадала в очі занедбаність, хоч жовті кульбабки на подвір’ї пом’якшували враження. Я підійшов до житлового будиночка, нахилився по ключа, схованого у тріщині фундаменту, але його там не було.
Тієї миті задзвонив мій телефон, деренчливо й надто голосно у вечірній тиші. Я випростався, глянув на монітор — телефонувала Ліве.
Кров шугонула жилами.
— Знайшли її? — запитав я.
— Де ти? Сподіваюся, не подався на хутір?
— Я... А чого питаєш?
— Не йди туди! — з притиском сказала Ліве. — Не роби цього! Переді мною на моніторі карта місцевості. Там є інша дорога, Бренне. Старий путівець в ущелині зі східного боку. Точно не знаю, але, ймовірно, він усе ще проїзний. Про всяк випадок, тримайся на віддалі.
Я не відповів.
Відчув позаду чиюсь присутність. Відчув ще до того, як пролунав тихий, металевий клац. Волосся заворушилося на потилиці, у голові похололо.
Я поволі обернувся, усе ще тримаючи телефон біля вуха.
— Мікаелю, відгукнися! Алло! — лунав голос Ліве.
Він стояв посеред подвір’я. Мабуть, вийшов зі стодоли, доки я шукав ключа. Кроків не чутно було в траві. У руках тримав рушницю.
Кивнув цівкою на мобільний.
— Кинь його, — звелів тихо.
Я послухався. У телефоні досі лунав приглушений голос Ліве, ніби впіймана в павутиння комаха.
— Ти — Рікард Гарріс, — промовив я голосно.
Він не відповів, різко скинув рушницю до плеча й натиснув на гачок.
Розділ 69
Я не відчув болю. Щойно стояв, і ось уже в траві. З цівки курився сизий димок. Потім я помітив, як з правого черевика скрапує червона кров. А тоді вдарив біль.
Він цілився не в мене, збагнув я, а в телефон. Той розлетівся на шматки. Без поспіху, чоловік переламав рушницю, викинув гільзу й заклав новий патрон.
— За цим шукав? — запитав він, помахуючи іржавим ключем, затисненим між великим та вказівним пальцем.
Я щосили тримався при тямі, щоб не піддатися страху й болю.
— Так... Я маклер, мені замовили продаж цієї садиби. Що ти, з біса, надумав? Ти поцілив у мене, я поранений!
— Якщо ти маклер, то звідки знаєш моє ім’я?
Вірогідної відповіді в мене не було. Чоловік похитав головою, мовби розчарований моєю дурістю.
— Не старайся. Я знаю, хто ти.