Геллє промовчала.
— Пригадуєш часи, коли ми були разом, колись? — запитала вона за якийсь час. — Я була шалено в тебе закохана й вірила, що це взаємно. А потім, одного вечора, випадково побачила тебе в місті. Ти сидів, обіймаючи іншу жінку...
Я занімів.
— Невже таке було? І тому ти пішла від мене? Чому ж нічого не сказала?
Геллє стенула плечима.
— Не знаю... Здалося, ніби тебе влаштовували поодинокі побачення, іноді секс, коли припече... Я ж хотіла більшого. Потім зустріла Кнута... Ніколи не мала сумнівів, чого хоче він.
— Цього разу все буде інакше. Обіцяю! Я став інакшим...
Розділ 6
Барбара Бломберґ сиділа, стуливши докупи ноги й склавши руки на колінах. За великими окулярами поблискували сірі очі. Саме такою я запам’ятав її після презентації книжки Юсефа Мардала.
— Дякую, що погодилися мене прийняти, — сказала вона. — Ви ж дуже зайнята людина.
— Пусте! То я вдячний за неймовірно приємний і цікавий вечір!
— Рада, що вам сподобалося. Я веду курси творчого письма в тюрмі вже багато років. Ставлю собі за мету допомогти учасникам розкрити свій прихований потенціал, пізнати себе, але ніяк не зробити з них письменників. І все ж... Юсеф Мардал неординарна людина. Для мене було величезною втіхою відкрити в ньому талант, Я щаслива, що він дозволив мені його ушляхетнити.
— Розумію... Він дуже своєрідна особистість, — погодився я. — То чим можу допомогти, Барбаро? Ішлося про заповіт, чи не так?
Вона кивнула.
— Так, нічого особливого, гадаю, але хотіла б мати певність, що все буде зроблено добре.
— Звичайно. Ви маєте дітей?
— Ні, на жаль... Я не можу мати дітей. Може, це й на краще. Мені простіше самій, не знаю, чи була б доброю матір’ю.
Її пальці зраджували хвилювання, то спліталися, то розпліталися. Я звернув увагу, які вони незвично довгі.
— Прямі спадкоємці? — я розгорнув нотатника і почав записувати. — Ви одружена? Маєте співмешканця?
Барбара похитала головою.
— Ні те, ні те.
— О, то ви вільна птаха, — бовкнув я.
— Звучить начеб спокусливо, але зі свого досвіду знаю, що лише сімейні люди вважають самотність свободою.
— Я мав на увазі спадкове право.
Барбара засміялася.
— Знаю, Мікаелю! То був жарт... Вибачте, надалі буду серйознішою.
Я усміхнувся, але почувався трохи по-дурному.
— Були якісь попередні заповіти?
— Ні. Мої батьки давно померли, а кілька років тому померла й сестра.
— Інші брати-сестри?
— Нас було тільки двоє. Наскільки я розумію, сестрин син, тобто мій племінник, успадкує усе, якщо я не складу заповіту.
— Це правда. А ви не хочете, щоб так сталося?
— Дуже не хотіла б... Він має... серйозні проблеми, — вона змахнула рукою, немов захищаючись. — Я багато років намагалася йому допомогти. Оплачувала лікування в усіх можливих клініках. Піклувалася про нього. Бо пообіцяла сестрі перед смертю подбати про її сина. Останнім часом дуже боюся, що такі великі гроші стануть для нього прокляттям, а не благом. Я не маю права допустити, щоб він успадкував мої гроші. Не знаю, що пішло не так. Він був неймовірно милою дитиною... Не маю сили про це говорити.
— То й не мусите, — заспокоїв я Барбару. — Вам вирішувати, отримає він щось після вашої смерті чи ні. Щоб позбавити хлопця спадку, особливих підстав і пояснень не треба. Ви взяли з собою якісь майнові папери?
Барбара глибоко пірнула рукою у надра своєї торбинки, вийняла пластикову теку й простягнула мені. Я швидко погортав документи.
— Чудово... Хоча не конче було брати з собою геть усе.
— Я не знала, що саме вам згодиться, — сказала Барбара. — Думала, ліпше взяти забагато, ніж замало.
За двадцять хвилин ми розібралися з усіма питаннями.
— Я зателефоную, коли матиму чорновий варіант, — сказав я. — Це не займе багато часу.
Барбара підвелася. Висока, трохи цибата й незграбна жінка, заповнила собою мій крихітний кабінетик, і він ніби став ще менший. Усе в ній було занадто великим і незугарним. Лише рот не вписувався у портрет, був чуттєвим і звабним.
Я теж підвівся, подав їй пальто. Вона поправила рукави, обернулася до мене. Сірі очі здавалися дуже великими за скельцями окулярів.
— У вас з Геллє... усе серйозно? — запитала раптом вона.
Я мить повагався, перш ніж відповісти.
— А вона щось казала?
— Ні... Просто запитую... Мені подумалося... ми майже не бачимося останнім часом. Зазвичай зустрічаємося по кілька разів на тиждень, а в ті дні, коли не бачимось, висимо на телефоні. Однак за останні кілька тижнів вона навіть слухавки не завжди бере, — уста їй дивно заламалися. — От я й подумала, що, можливо, це через вас...
Барбара пішла, а я ще якийсь час дивився їй услід. Вона нагадувала мені чаплю. Висока, струнка, сіра, трохи навіть боязка і водночас розкішна.
Розділ 7
Минуло кілька тижнів, і я несподівано для себе завважив, що тротуари встелило килимом слизького жовтого листя. Прийшла осінь, а я, запаморочений Геллє, цього навіть не помітив. Наше життя увійшло в спільну колію: ми зустрічалися ледь не щодня, мандрували навколишніми горами, готували вечері вдвох. У ті дні, коли не бачилися, я здебільшого перебував в стані апатії — тужив за нею.
Ми завжди приходили до мене. До неї — ніколи. Коли я запитував про причину, вона здвигала плечима й казала, що не має жодного бажання лягати зі мною у ліжко, яке довгі роки ділила з Кнутом.
— Ні доброго життя, ані доброго сексу, — пояснила Геллє.
Вона лежала на животі, гола, відвернувши від мене голову; волосся хмаринкою розсипалося на подушці. Вона гарно пахла — сумішшю шампуню і свіжим потом. Я поцілував її у шию.
— А у нас добрий секс? — запитав я.
— Ммм, — промуркотіла Геллє. — Несамовито розкішний!
І я їй вірив.
Вона обернулася, потягнулася, мов кицька, й сіла на ліжку.
— Я тобі розказувала, що продала статтю?
— Про Юсефа? Прекрасно...
Але мене неприємно штрикнуло від того, що вона згадала про нього саме тепер.
— Я вже дуже давно не мала серйозних публікацій. Останніми роками мені здавалося, ніби я пишу суцільну дурню. Мода, тренди, плітки — ото й усе. Але історія Юсефа Мардала — це справжня історія. Це — важлива історія. Лиш би за неї порядно заплатили...
— А можуть заплатити непорядно?
Геллє повела плечем.
— Неспівмірно з затраченим часом. Ти ж сам знаєш, скільки я напрацювалася з тим матеріалом. А навколо надто багато безробітних журналістів, які б’ються за ті ж крихти, що й я. Це — ринок. Та мені таки заплатять, добряче заплатять! Ось побачиш!
— Можна мені прочитати?
Геллє спершу трохи розгубилася.
— Хочеш? Чом би й ні! Почекай, принесу свій ноут...
Доки я читав, Геллє милася в душі. Стаття була довга і ґрунтовна. Я багато чого не знав про Юсефа. Про те, скажімо, що був одружений з подружкою юності, чи про те, що замолоду знався з середовищем сатаністів, які дуже активізувалися у Бергені на початку дев’яностих, доки не дійшло до вбивств та підпалів церков. Сам він називав свою належність до сатаністів юнацьким бунтом. «Я уже не вірю ні в Бога, ні в Сатану, — процитувала його Геллє. — Як на мене, треба вибирати або обох, або нікого».
Мені важко визначити, була це банальність чи оригінальність думки. Більше враження справила інша цитата.
«Тюрма врятувала мене. У моєму житті завжди переважали хаос і стрімкі переміни, а тюрма змусила мене прислухатися. У тиші й самотності камери я почув віщий голос. Інші йдуть у монастир, щоб почути Бога. Я ж пішов до в’язниці... І хоч Бога не почув, зате почув самого себе. Може, це, зрештою, те саме».
Я й сам одного разу сидів у тюрмі. Хай лише кілька тижнів, але ніколи не забуду тих відчуттів. Певний лише одного: ніколи не чув там ані голосу Бога, ані свого внутрішнього, лише заціпенілу тишу.