Несхитна впевненість у його голосі спаралізувала мене.
Я поволі обернувся до Юдіт.
Вона стояла на пеньку з високо піднятою головою і випростаною спиною. Можливо, через зв’язані руки, які відтягували тулуб назад...
— Це правда? — запитав я.
Юдіт глянула мені в вічі. Її очі були, мов бездонна пустка. Коли вона заговорила, мені стало моторошно, вона зверталася не лише до мене, а мовби й до себе самої.
— Вона хотіла забрати в мене Юсефа, — промовила Юдіт так тихо, що я ледве розчув. — Вона не мала права.
Слова стали виразнішими.
— Хто? Барбара?
Юдіт кивнула.
— Вона зневажала мене, я помічала це в її очах при кожній зустрічі. Вона вважала мене дурним дівчиськом, тупицею. Може, і так, але я не настільки дурна, щоб дозволити їй забрати мого чоловіка.
— Але... — затнувся я. — А Геллє? Навіщо було вбивати Геллє?
— Я не хотіла... то було... — почала Юдіт і замовкла.
Тихеньке шкряботіння, майже нечутне, однак я був певний, що в старій кошарі хтось ворушиться. Можливо, щур, але й підошва черевика могла так шурхати на бетонній підлозі чи терлася до чогось тканина поліцейської уніформи.
— Що ти хотіла сказати, Юдіт? — голосно запитав я, щоб відволікти увагу Юдіт і Гарріса, заглушити дивні звуки, проте було вже запізно — Рікард теж почув.
Погляд шугонув убік, він пильно вдивлявся у темряву, насторожений, з рушницею напоготові.
— Хто там? Я знаю, там хтось є! — крикнув він. — Якщо не вийдеш негайно, я її застрелю. Маєш дві секунди!
Я прикипів поглядом до Юдіт і відразу помітив, як розширилися її очі. Повернув голову. Позад мене з темряви виринув Юсеф Мардал. Він ступав недбалою, вайлуватою ходою, ніби на прогулянку вийшов. У руках — сокира.
— Привіт, кицю! — сказав він. — Злазь звідти!
— Я чекала на тебе! Я знала, що ти прийдеш! — промовила Юдіт з ніжністю і дитинячою довірливістю.
— Стій! — крикнув Рікард Гарріс. — Не рухайтеся, інакше вона помре!
Його голос тремтів, він тримав на оці Юсефа й не відводив цівки рушниці від Юдіт.
Юсеф уп’явся поглядом в Рікарда.
— Ти ж знаєш, що не натиснеш на гачок, — спокійно сказав він. — Духу не вистачить. Забракло духу десять років тому, забракне й нині.
— Т... т... ти...
Перш ніж Рікард Гарріс зумів видушити з себе слова ненависті, Юсеф накинувся на нього. Він рухався блискавично, м’яко, мов кіт, рвонув уперед, запускаючи в смертельний політ сокиру, але не встиг. Ніхто в світі не зміг би встигнути. Він промчав заледве кілька метрів, цілком співмірні з безмежним Атлантичним океаном. Рікардові ж достатньо було на кілька міліметрів рухнути вказівним пальцем, і він це зробив.
Вистріл оглушив.
Юдіт на частку секунди зависла в повітрі, а тоді впала мішком додолу, немов зненацька обірвалися усі нервові ниточки між мозком і тілом.
Я припав на коліна біля неї, вона ще жила. Набій дробу поцілив їй в обличчя. Нижньої щелепи, по суті, не було, один бік шиї — розтерзана, кривава плоть. Я здер з себе светр, притиснув до відкритої рани, але марно. Кров миттю просочилася крізь светр і закрапала на бетон.
Очі Юдіт були розплющені. Вона дивилася не на мене, а десь поза моїм плечем — там стояв Юсеф. Спробувала щось сказати, та не змогла. Я подумав, що колись її очі нагадували мені колір неба раннього ранку.
Але не тепер.
Тепер вони затяглися паволокою, зблідли, почали згасати й згасли.
Я з натугою звівся на ноги.
Юсеф закляк на місці, втупившись поперед себе невидючим поглядом.
— Мертвий? — запитав я, киваючи на Рікарда Гарріса, який лежав долілиць з неприродньо виверненою шиєю.
— Сподіваюся, — Юсеф копнув ногою тіло. — Сволота вбив мою сучку!
Розділ 71
— Як нога? — поцікавився Ґюннар Маркюссен.
— Болить, але вже менше. З неї вийняли п’ятнадцять дробин. Кажуть, буду, як новенький. Сподіваюсь невдовзі викинути милиці.
— Чудово! — сказав Маркюссен не надто зацікавлено.
Ми сиділи в його тісному, заваленому паперами кабінеті.
Минув майже тиждень від того дня, коли поліція зі зброєю в руках взяла штурмом подвір’я хутора; її зустрів лише Юсеф Мардал, який курив посеред подвір’я, і я. Я сидів на східцях ґанку, потроху мліючи від болю. У стодолі лежали два трупи.
У Рікарда Гарріса була перерубана шия. Стара, іржава сокира виявилася достатньо гострою, щоб розрубати м’язи. Він помер на місці.
— Довго ж довелося вас тоді чекати, — промовив я.
— Ми не знали ситуації. Я дотримуюся правил і не посилаю своїх людей назустріч невідомій небезпеці.
— А що на хуторі є Гарріс, знали?
Ґюннар кивнув.
— Так, Ліве почула, як ти перед вистрілом встиг назвати його ім’я. Швидко ж зреагував, Бренне! Ми лише не знали, що і Мардал теж там. Досі не розумію, як він здогадався, де вас шукати.
— Хіба ж я невичерпно пояснив? — здивувався я.
— Ні...
— Мене напхали знеболювальним, може, забув сказати... Відповідь проста. Я зателефонував Юсефові з авта. На ту мить він був недалеко, саме повертався з півночі додому.
— Вдалий збіг... Міг і нас попередити, — дорікнув Маркюссен.
— Міг, але я був занадто збуджений.
— Зрозуміло, — кивнув він, невпинно гортаючи стоси паперу на столі. — То які твої висновки, Бренне? Хто вбив Барбару Бломберґ і Геллє Мьорк? Юдіт?
— А я думав, вам зовсім нецікава думка такого аматора, як я...
Маркюссен квасно всміхнувся.
— Та це я лишень задля жарту запитую.
— Так, Юдіт. Переконаний... Навіщо Рікардові Гаррісу обманювати в тій ситуації? Він хотів убити Юдіт у мене перед очима, йому нічого було втрачати. А нащо брехати Юдіт? Та ні, це таки вона вбивця.
— Погоджуюся, — сказав Маркюссен. — Усе наче б правдиво. Єдине, що не вписується у картину, — мотив.
— Ревнощі дуже поширений мотив.
— Юсеф Мардал не вперше зраджував дружині. Щось цього разу пішло інакше. Щось, що змусило її піти на вбивство.
— Твоя правда... Юсеф замолоду часто стрибав у гречку. Сама ж Юдіт мені про це розповідала. А ще вона казала, що дуже некомфортно почувалася у світі Барбари Бломберґ. Гадаю, Юсеф, справді, прагнув стати частиною іншої реальності, прагнув визнання культурної еліти. Барбара могла дати йому перепустку до свого кола, а Юдіт лишень заважала б переходу до вищої касти суспільства. Тому й убила. Інші жінки позичали собі Юсефа на ніч, Барбара ж хотіла забрати його собі назавжди.
— Можливо, — кивнув Маркюссен. — А Геллє, причому тут Геллє?
— Не знаю. Юдіт не встигла признатися перед смертю. Припускаю, теж через ревнощі. Геллє вписується у картину. У божевільній уяві Юдіт Геллє звабила її чоловіка, а не він її зґвалтував.
Маркюссен замислено кивав.
— Вона не могла мати дітей... Ти це знав?
— Юдіт?
— Так записано в її історії хвороби. Багато років тому вона була вагітна і... впала зі сходів. Принаймні таке розповіла в лікарні. Мовляв, зашпорталася, перечепилася за дверцята шафи й упала.
— Її ударив Юсеф?
Маркюссен стенув плечима.
— Хтозна... У кожному разі, викидень призвів до ускладнень і неплідності.
Я задумався.
— Ти пов’язуєш її бездітність з дитячими фото жертв, покладеними долілиць на місцях злочину?
Маркюссен знову стенув плечима.
— Мабуть, таки пов’язую, але це нічим не підкріплені здогади.
— Звучить вірогідно, сказав я. — А як бути з її беззаперечним алібі? Як їй це вдалося?
Маркюссен завовтузився на стільці.
— Алібі? Тітка? Тітка виявилася старою маразматичкою, якій однаково, була тоді п’ятниця чи святвечір. Коли ми попросили її підтвердити, що Юдіт приїжджала до неї у вечір убивства, вона зазирнула в свій календар. Там були відмічені відвідини небоги, тож вона підтвердила. Ми ще не маємо результатів експертизи почерку, однак усе вказує на те, що Юдіт сама зробила запис у календарі.
— Прокол!
— Так, — визнав Маркюссен. — Ми прокололися. Гадаю, надто швидко втішилися, спіймавши Юдіт на одній брехні, коли вона сказала, ніби в день убивства Юсеф був удома, і забули перевірити другу брехню. Я не зовсім вірю, що Юдіт була дурна й недалека чи надто хитра.