— Я бачився з Ліве, — згадав я. — Вона сказала, що ви знайшли вдома в Гарріса конверти й туш того ж зразка.
— Так, нема ніякого сумніву: саме він стояв за листами з погрозами.
— Не думаю, що він мав на меті саме погрози. Він просто хотів... застерегти мене від контактів з Юсефом. У світосприйнятті Рікарда Гарріса Юсеф бруднив усіх, до кого мав дотичність.
Я потягнувся по милиці, незграбно зіп’явся на ноги.
— Що буде з Юсефом?
Маркюссен похмуро глянув на мене.
— Нічого.
— Від усього відкрутиться?
— Ще буде вердикт прокурора. Юсеф Мардал убив Гарріса, але після твого пояснення ні в кого немає сумнівів, що він рятував дружину. Найнезаперечніший випадок самооборони в моїй практиці.
— А зґвалтування?
— Сам подумай, Бренне! Він не вбивав Барбари Бломберґ, а без вбивства зникають підстави для звинувачення у зґвалтуванні.
Ґюнар Маркюссен мав рацію. Усю свою стратегію в суді я вибудовував саме на цьому.
— Геллє Мьорк мертва, — вів далі інспектор. — До того ж, вона ніколи не заявляла на нього. А навіть якби заявляла, то були б голослівні звинувачення. Те саме стосується Раґнгільд Кюльсейд. І вона теж мертва.
— А моя теорія про вирізані літери на стіні над ліжком Юсефа хіба не є свідченням, що жертви таки були і було їх багато?
— Ми розглянемо твої припущення, але надії на успіх мало. Можливо, то його давні коханки. Там не має ні літер «ББ», ані «ГМ». Якщо й знайдемо колишні жертви, буде важко щось довести через стільки років.
— Твоя правда, — погодився я.
— Я викличу патрульний автомобіль, хай відвезуть тебе додому.
— Жартуєш? Звідки така щедрість? — здивувався я.
Маркюссен зиркнув на мене з-під кошлатих брів.
— Ти розкрив справу, а це варто дармової поїздки. Тільки не телефонуй, якщо одного дня не зловиш таксі...
Коли я прийшов додому, Сюнне виносила з хати пачки — виселялася й переїжджала до свого дому.
— Привіт! На жаль, не можу тобі допомогти, — усміхнувся я.
Вона поклала пачку на сходи, випросталася, обтерла піт з чола.
— Можна подумати, що тобі дуже від того прикро!
— Я уже раз пропонував свою допомогу, а ти її відхилила, сказала, що я старий... Хтось тебе відвезе?
— Скоро приїде Кароліна.
— Я, тим часом, посиджу в садку, — сказав я.
За десять хвилин Сюнне вийшла з дверей тераси з холодною бляшанкою пива в руках.
— Це тобі... Подумала, певно, захочеш ковток.
— І що я без тебе робитиму, — промовив я, беручи пиво.
Мої слова стурбували її.
— Ти ж казав, що все добре...
— Та жартую! — засміявся я. — Я дам собі раду, не хвилюйся, Сюнне! Зібралася?
— Так.
— А твоя подруга вже приїхала?
— Ось-ось буде тут. Дуже дякую за гостинність, Мікаелю! Направду, дуже мило з твого боку.
— Пусте! Для мене це була втіха. Хоч ми й сварилися іноді. Але дім і серце — невід’ємні частинки адвокатської фірми «Берґстрьом & Бренне». Усім співробітникам і партнерам підставляємо плече, на якому можна виплакатися досхочу.
Сюнне усміхнулася і враз споважніла.
— Вибач мені за той вечір, — сказала вона.
— Про що ти?
На моє здивування, вона зашарілася.
— Ти сам знаєш... той вечір, коли я ридала, а ти мене втішав. Мені прикро, що я... ну, знаєш... піддалася миттєвому пориву.
Я дивився на неї ледь не з роззявленим ротом. Увесь цей час думав, що вона нічого не пам’ятає, або — ще гірше, — що я собі нафантазував, ніби відчув м’якість її лона на своєму стегні.
— Я... дурниці... не переймайся, — промимрив я.
Ми стояли й дивилися одне на одного, однаково розгублені і прикро вражені. Два короткі автомобільні гудки врятували ситуацію.
— Це вона, — стрепенулася Сюнне. — Мені вже час... Закладаюся, що ти радий нарешті мене позбутися...
Вона нахилилася, швиденько обійняла мене, ледь торкнувшись губами кутика мого рота, мовби метелик крильцем змахнув.
Я сидів у тиші, яка зависла після її від’їзду, поволі цмулив пиво й думав, що вона помилялася. Хай би жила в мене, скільки б хотіла...
Розділ 72
Я почув гупання сокири, щойно вийшов з авта.
Був липень. Сонце стояло високо в небі. Легкий пообідній бриз віяв через всю хату, надимаючи в вікнах вітрилами тонкі білі фіранки. Я обійшов будинок, простуючи на звук. Уже майже не кульгав. З-за рогу назустріч мені кинувся маленький чорний клубочок, мотляючи хвостиком і гаркаючи водночас. Я нахилився, почухав песика за вухом. Дав йому обнюхати свою руку.
Юсеф Мардал випростався.
— На місце! — суворо скомандував він і клацнув пальцями. — Лежати!
Песик миттю послухався і ліг біля його ніг.
Юсеф з оголеним торсом стояв під гарячим сонцем і рубав дрова. Навколо нього валялися біло-чорні березові ковбики.
— Бренне? — здивовано вигукнув він. — Яким вітром?
Мокрий від поту чуб звисав на очі, він різким рухом відгорнув його набік.
— Я хотів тобі дещо сказати.
— Цікаво...
Юсеф потягнувся у затінок по пляшку води, відпив ковток. Я уперше бачив його без сорочки. Темна засмага, жилястий торс. А я вже давно втратив форму, гірко подумалось мені. Татуювання на блискучому від поту тілі оживало від кожного його руху.
— То що там маєш казати? — нетерпляче запитав він, бо я щось задовго мовчав.
— Я знаю, що ти вбив Геллє.
Юсеф здивовано глянув на мене й голосно зареготав.
— Це ж як тобі таке на думку спало, пане адвокате? Наскільки пам’ятаю, я сидів у Берґенській окружній тюрмі, коли вона померла. Краще алібі важко придумати. А все завдяки тобі і твоїй неоковирній роботі, смію нагадати.
— Звичайно, я знаю, що не ти сам побив її до непритомності й зав’язав мотузку на шиї. Це зробила Юдіт, але вина твоя. Юдіт лише була інструментом у твоїх руках. Це однаково, ніби ти сам пустив у хід ножа чи револьвера.
Юсеф далі потішався з мене, але в його очах майнув холод, він ніби прицінювався до мене.
— У тебе багата фантазія, Бренне, однак я не мав нічого супроти Геллє. Вона мені навіть подобалася.
— Настільки подобалася, що ти аж її зґвалтував...
Юсеф скривив у зневажливій посмішці кутик рота.
— Суть у тому, що вона була спрагла жорсткого сексу зі справжнім мужчиною. Я трахав її, і вона мліла від задоволення. А потім, мабуть, через тебе її замучило сумління, і вона обмовила мене, звинувативши в зґвалтуванні. Таке буває у світі на кожному кроці.
Його слова проходили мені повз вуха. Вони вже не ранили, бо я переконав себе, що Геллє кохала мене так само, як я її; між нами були щирі почуття, які цей чоловік зруйнував. Я не хотів і ніколи не захочу знати, чи так все було насправді Це вже не має значення Я зробив вибір. Юсеф Мардал ніколи більше не посміє отруїти мої думки.
Можливо, він збагнув, що я став опірний до його провокацій, і різко змінив тему.
— А з Барбарою тоді як? — запитав він. — Теж намовив Юдіт її убити?
Я похитав головою.
— Ні, боюся, ти навіть не знав, що Юдіт вчинила вбивство. Аж згодом збагнув... Усе було, як сказала Юдіт, — звичайне вбивство з ревнощів. Вона простежила за тобою і задушила в стані афекту. Одного вона не змогла передбачити — що тебе звинуватять у вбивстві Барбари. Безпорадною спробою надати тобі алібі вона хотіла врятувати ситуацію, яка несподівано стала катастрофічною.
Трохи подумавши, Юсеф, видно, вирішив, що не буде біди, якщо він зі мною погодиться, тому ствердно кивнув.
— Юдіт бувала імпульсивною. Не завжди думала про наслідки своєї поведінки.
— Гадаю, вона розповіла, що вбила Барбару, коли відвідувала тебе в тюрмі після ухвали вироку.
Юсеф мовчав, а я повів далі.
— Мабуть, тобі це не дуже сподобалося. Ти, напевно, розлютився. Може, навіть хотів змусити її зізнатися або застрашити, щоб мовчала — не знаю... Та й яке це тепер має значення. Але тобі спала на думку краща ідея. Ти змусив Юдіт вчинити нове вбивство, ідентичне першому. Ти був свято переконаний, що в такому разі я тебе точно визволю. Обравши за жертву Геллє Мьорк, ти знімав з себе підозру в зґвалтуванні Барбари.