— І ти віриш, що Юдіт убила, бо я її про це попросив? — зареготав Юсеф.
— Так! Я певний, що Юдіт готова була виконати будь-яке твоє прохання, лиш би ти її не покинув. Довгі роки вона не знала в своєму житті нікого, крім тебе. Через тебе покинула музичну кар’єру, ніде не працювала, не мала друзів і майже не мала родичів. Ти гордував нею, обманював, використовував, але вона мала лишень тебе.
— Усе це притягнене за вуха, забагато теорії, — сказав Юсеф. — Скажи мені — за умови, що все, що ти сказав, має хоч трохи спільного з дійсністю — чи можна мене в такому випадку засудити за вбивство? Мені просто цікаво... «Спричинився до смерті іншої людини» — хіба не так написано в статті 233 кримінального кодексу?
— Я вже казав, Юдіт була інструментом, а ти — вбивцею. Тебе принаймні засудили б за співучасть, можливо, як замовника вбивства, але в цьому конкретному випадку — це майже одне й те ж. Покарання було б однакове. Якби реально можна було довести взаємозв’язок...
Юсеф усміхнувся.
— Але довести нереально, так?
— На жаль... Бо Юдіт мертва.
— Отож, — сказав він. — Тепер ще бракувало, щоб ти звинуватив мене в її убивстві.
— Гадаю, так воно й було...
Юсеф голосно засміявся.
— Дурня! Ти ж був там і сам бачив, як Рікард Гарріс зніс їй пів голови.
— Бачив... Гарріс сказав, що вистрелить, він кричав, тримаючи рушницю за два метри від Юдіт, і все ж ти кинувся на нього. Це ж було ясно, що ти нізащо не встигнеш звалити його до пострілу. Нізащо! Я думаю, ти це розумів, ти розраховував, що він вистрілить. Лише Юдіт могла викрити тебе...
Я переніс вагу на другу ногу. Поранена знов озвалася болем.
— Того вечора ти чув усе, що говорилося у стодолі, — повів я далі. — Перед самісінькою твоєю появою з темряви я запитував Юдіт, навіщо вона вбила Геллє. Вона загинула, не встигнувши відповісти.
Юсеф стояв під палючим сонцем; відколи я заговорив, він ні на крок не зрушив з місця. День пахнув живицею і свіжоскошеною травою. Десь у морі татахкав допотопний дизельний двигун. Тут було затишно й мирно. Але постать Юсефа з опущеною сокирою у році вселяла тривогу.
Отак він, мабуть, стояв тоді в пітьмі кошари, раптом подумалось мені. Прислухався, вичікував слушного моменту, зважував усі «за» та «проти» і наважився пожертвувати Юдіт. Вона його кохала, але для нього була лишень пішаком у грі.
— Голослівні припущення і звинувачення — більш нічого, — озвався нарешті Юсеф. — Ти не маєш ніяких доказів!
— Це — правда. Але ж так усе й було, хіба ні?
Він не відповів, лише відклав набік сокиру, присів навпочіпки біля цуцика, почухав за вушками, погладив спинку.
— Ось купив собі собаку, — тихо сказав він. — Її також звати Моллі. Бо навіщо придумувати інші імена... «Моллі» нічим не гірше за інші. Вона ще маленька, але дуже мила собачка. Правда, Моллі? — звернувся він до песика, чухаючи вушка. — Гарна дівчинка! Моя маленька гарна дівчинка...
Юсеф глянув на мене знизу вгору, оскалився по-змовницькому, ніби ми двоє хлопчаків-друзяк, які замислили чергові збитки.
— Розумієш, вони самі не завжди знають, чого хочуть. Думають, ніби прагнуть надійності, захисту, компліментів, поваги, рівноправності, але я бачу їх наскрізь. Я знаю, що їм потрібно насправді, чого вони палко жадають у глибині душі, і я їм це даю...
Собача попискувало від щастя.
— Так-так, Моллі, — Юсеф далі чухав її. — Я даю їм те, чого вони потребують.
Раптом його погляд заціпенів, немов стверд. Він зненацька схопив цуценя за загривок, брутально перевернув на спину. Моллі пронизливо заскавчала від страху й розпачу. Другою рукою Юсеф стиснув її за горло.
— Ти ж знаєш, Бренне, щоб добре виховати сучку, треба навчити її, хто господар у хаті. Як цього не зробиш, дозволиш їй хоч на мить забути, що ти головний у її житті, то дуже ризикуєш: вона почне ухвалювати рішення самостійно. А тоді, трясця її матері, усе може трапитися. Тоді доведеться покласти край вибрикам.
Він говорив спокійним голосом. Відпустив собача. Моллі, лежачи на спині, благально дивилася на Юсефа й жалібно скавуліла.
Я не зводив з нього погляду, і хоч сонце припікало в спину, день поволі темнів і крижанів.
«Навіть коли зло, не криючись, крокуватиме світом, ти його не розпізнаєш», — сказав мені Рікард Гарріс.
Може, він і мав рацію, хтозна...
Але нині я його побачив.
Кріс Тведт (1954) — відомий норвезький письменник, який пише у жанрі кримінального роману. Народився в м. Берген. За фахом юрист. Практикував як адвокат, але з 2005 року займається виключно написанням книжок. Тведт — автор дев’яти детективних романів, у шести з яких головним героєм є адвокат Мікаель Бренне. Книги Кріса Тведта перекладені у семи країнах.
Роман «Коло смерті» у 2010 році отримав премію Riverton — найпрестижнішу в Норвегії літературну премію за найкращий детективний роман.
Колишній рок-музикант, який був засуджений за насильство, після звільнення із в’язниці стає успішним письменником. Але коли його літературну наставницю знаходять вбитою, підозра падає на нього. Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не кращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному герою відновити свою репутацію, не втративши життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.