— Окей. Почекайте хвилинку, — я відклав слухавку, обійшов стійку рецепції і сів на місце секретарки, пані Сьоренсен, узяв кулькову ручку, а тоді — слухавку. — Слухаю вас! Як звати клієнта?
На іншому кінці дроту запала тиша.
— З якого приводу ви телефонуєте? — запитав я.
— Річ у тому, пане Бренне, що сьогодні ввечері з цього номера кілька разів телефонували Барбарі Бломберг. Це були ви?
— Так, я. А що сталося?
— З якою метою ви телефонували?
— Що? А чого ви питаєте? — мені закралося в душу недобре передчуття. — Що трапилося?
— Хвилинку, пане Бренне.
Я чув віддалений гамір, ніби хтось затулив слухавку долонею, а тоді в моєму вусі зазвучав інший голос. Знайомий. І це вже не обіцяло нічого доброго. Зовсім нічого доброго.
— Бренне? Це — інспектор Ґюннар Маркюссен. Барбара Бломберг, на жаль, мертва.
— Мертва? Що сталося?
— Ще зарано робити висновки. А навіщо ти їй телефонував?
— Де ти є?
— Бренне! Просто відповідай на запитання, будь ласка! З якої причини...
— Ти в неї удома?
Зітхання на другому кінці дроту.
— Так, ми в її помешканні. Будь такий добрий, скажи...
Я поклав слухавку.
Розділ 10
Перед будинком Барбари Бломберґ стояли два цивільні авта й одне поліцейське. Я припаркувався на узбіччі. Промоклий, змерзлий полісмен непорушно стояв перед входом, широко розставивши ноги. Нікого, окрім нього, більше не видно — ні сусідів, ні випадкових перехожих; ніхто не зупинявся, заінтригований появою поліції. Можливо, через пізню годину або мерзьку погоду.
— Добрий вечір, — привітався я. — Перекажіть, будьте ласкаві, інспекторові Маркюссену, що приїхав адвокат Бренне.
Полісмен глянув на мене байдужим поглядом.
— Нащо?
Я зітхнув.
— Зробіть, що вас просять. Він, напевно, захоче поговорити зі мною.
Полісмен ще вагався, а тоді вирішив, що надійніше буде порадитися з начальством.
— Зачекайте тут. Не заходьте за ворота, — звелів він і рушив до великого, мокрого від дощу будинку. У миготливому синьому світлі проблискових маячків він видавався якоюсь двовимірною декорацією.
Я чекав, згорбившись і запхавши руки глибоко до кишень пальта. Великі вогкі клапті сипалися з неба, на мить їх вихоплювало з темряви світло самотнього вуличного ліхтаря, а потім вони миттю розтавали, ледь сягнувши землі. За кілька хвилин повернувся полісмен з присадкуватим, кремезним чоловіком у парці та плетеній шапці.
— Бренне, — сказав він, не подаючи руки. — Якого біса ти сюди приперся?
— Вона була моєю клієнткою.
— Он як? Боюся, вже тобі не заплатить. Барбара Бломберґ більше не є нічиєю клієнткою.
— Що трапилося?
— Ми не в суді, Бренне... Тут я ставлю запитання, а не ти!
Я мовчав. За кілька секунд інспектор приречено зітхнув.
— Там жахлива картина. Ходімо в моє авто...
Його авто виявилося стареньким, ветхим фордом мондео універсал. Підлога перед переднім пасажирським сидінням була засипана паперовими кавовими кухликами, обгортками з-під шоколаду та іншим сміттям. Ґюннар Маркюссен завів двигуна, зняв шапку, провів долонею по лисині — мабуть, давня звичка з тих часів, коли на голові ще росло волосся — й обернувся до мене. Він мав плаского носа і глибоко посаджені очі, у яких важко було щось відчитати. Я це знав, не раз бачив його свідком у суді.
— Отже, вона була твоєю клієнткою, Бренне? У якій справі? І не плети мені дурниць про конфіденційність! Мертва ж уже...
Я пояснив усе, як треба.
— Заповіт? Ого! І хто ж її спадкоємець?
— Братська церква.
— Що, у біса?
— Релігійна громада.
— Ніколи про таку не чув. Вони успадкують усе?
— Майже. Жінка була самотня і не мала дітей. Двоє далеких родичів отримають невеличкі грошові суми, але більшість майна відійде громаді.
— Про яке майно йдеться? Якісь реальні цінності?
Я стенув плечима.
— Залежить, що ти вважаєш реальними цінностями.
— Я — поліцейський, — сказав Ґюннар Маркюссен. — Усе, що вище десяти тисяч крон, для мене — багатство.
— Вона була, на диво, дуже заможною.
— Чому «на диво»?
— Якщо взяти до уваги її письменницьку діяльність, добре ім’я у літературних колах, але маловідоме широкому загалові...
— То вона була письменницею?
— Ти зовсім нічого про неї не знаєш?
— Я знаю лише одне — вона мертва, як риба, викинена на берег, — буркнув Маркюссен. — А що ти маєш на увазі, кажучи про заможність?
— Будинок на Парадісі, у цьому районі багатих віл, коштує доволі багато. А ще хатинка в горах. Банківські депозити й акції на кілька мільйонів чи, може, й більше. Усе це вона успадкувала від багатих батьків.
Маркюссен голосно присвиснув.
— Нівроку грошей! А тепер запитання на тисячку крон: хто успадкував би маєтки Барбари Бломберг, якби ти не склав для неї заповіту?
— Вона не встигла його підписати, — сказав я. — Тож, напевно, діятимуть загальні правила спадкування. За словами Барбари, вона має рідного племінника. Адам Лід одержить усе.
— Гм... — замислено хмикнув Маркюссен. — Отже, якби вона прийшла сьогодні на зустріч з тобою, Адам Лід втратив би понад десять мільйонів крон?
— Саме так. У кожному разі, якби Барбара підписала й нотаріально засвідчила заповіт. А тепер можеш розповісти, що сталося?
— Прочитаєш у газетах, — кинув через плече Маркюссен, беручись за ручку дверцят.
— Не вимахуйся, Маркюссене. Я тобі розказав усе, що знав.
— І вважаєш, що тепер я зобов’язаний вчинити так само? Це поліцейське розслідування, Бренне! — роздратовано сказав він.
— Чого ти боїшся? Що я розпатякаю журналістам? Обіцяю мовчати! Її убили?
Він знову відкинувся на сидінні.
— Боюся, що інформація просочиться завчасно. Як завжди... Так, її убили. Замордували.
Додому я повернувся далеко за північ. На Парадісі падав мокрий сніг, а в моєму районі — дощ. То був довгий день, я втомився та водночас почувався надто збудженим, щоб заснути.
У помешканні було холоднувато. Я розпалив коминок і налив собі ковток коньяку. Може, треба повідомити Геллє? Вони ж з Барбарою близько товаришували. А з іншого боку — навіщо? Мій дзвінок не змінить того, що сталося, а Геллє рано чи пізно й сама про все довідається. Я сидів у темряві, дивлячись, як витанцьовує вогонь, пожираючи дрова.
Барбара Бломберг мертва, її немає, але вона принаймні полишила по собі слід — книжки, які читатимуть ще довго після того, як вона стане прахом.
А якби я цієї ночі дійшов до кінця свого життєвого шляху, чи міг би сказати те саме про себе? Навряд. Я маю немічного тата, не маю дітей, не маю братів-сестер, навіть нормальних приятелів уже не маю, після того як декілька років тому помер від раку мій найкращий друг. По мені залишаться хіба зо дві статті в «Юридичному журналі».
Не так багато в підсумку всього життя.
Розділ 11
Інспекторові Маркюссенові не варто було хвилюватися, що я стану джерелом витоку інформації. Уже наступного дня всі інтернет-видання рясніли заголовками на перших сторінках. «Жорстоке вбивство відомої письменниці» — таким був заголовок у найбільшому таблоїді країни, хоча, думаю, надзвичайно мало читачів газети коли-небудь чули про Барбару Бломберґ. Умерти — та ще й драматично — найнадійніший спосіб прославитися.
У статті йшлося про «голе й спотворене тіло письменниці, яке знайшли в помешканні жертви. Досвідчені слідчі повідомили кореспондентові „VG“, що їм за багаторічну практику рідко траплялося бачити таке жахливе місце злочину. Там не інакше, як орудував божевільний». Чудовий зразок журналістики, яка, не вагаючись, нехтувала фактами, зате залюбки розбурхувала уяву читачів.
Упродовж кількох днів заголовки ставали дедалі дрібнішими, статті переносилися на останні сторінки інтернет-видань — зацікавлення злочином поволі згасало, хоч сама подія й не зникла назовсім з поля зору медій. Коли поліція затримала чоловіка, підозрюваного у вбивстві, це знову підхльоснуло зацікавлення журналістів, та, коли його вже наступного дня відпустили, між рядками відчитувалося чимале розчарування. Я майже не мав сумнівів, що йшлося про Адама Ліда, хоча видання і не вдавалися до подробиць. А потім усе стихло. Або розслідування застрягло, або ж Ґюннар Маркюссен посилив дисципліну серед своїх підлеглих, і витік інформації припинився.