Ідея часткової соціальної технології є вираження філософії лібералізму. Частковий, приватний, локальний, малий, що тут і тепер відбувається — все це синоніми вислову «індивідуальна ініціатива». Починає завжди одна — окрема людина, що має свій приватний інтерес. Хтось щось винайшов, запровадив невелике удосконалення в технологію всім відому, традиційну. Відступив від правила, норми. Якщо це не дає ефекту, новація не отримує громадського визнання, залишається непоміченою. Коли ж ефект наявний, у дію вступає механізм наслідування. Зміна підхоплюється і поширюється. Це — традиційний шлях розвитку. Індивідуальна новація — мутація в культурі. Якщо вона відповідає соціальним очікуванням, то закріплюється.
Це треба було зробити — розділити технології на два типи. Адже тоталітарні проекти також базуються на критиці соціальних інститутів. Можна було б вчинити інакше. Показати, що ця критика не є раціональною, що це зовсім і не критика, а бездумне заперечення культурних форм, які еволюційно склалися. Заперечення, яке на практиці означає їхне руйнування. Ситуацію можна пояснити таким образним сюжетом. Ми перебуваємо на вантажівці, яка повільно їде вгору. Ми страждаємо від тряски та гуркоту. Це нестерпно, і ось ми вирішуємо викинути мотор, бо виявляється, що саме мотор — джерело тряски та гуркоту. Наявна критика і дія, але чи можна назвати їх раціональними? Рішення викинути мотор — це рiшення в дусі утопічної технології. Частковій технології адекватне рішення повозитися з мотором, щоб зменшити гуркіт і тряску. Добре розуміючи, що усунути їх повністю неможливо. Ліберал не тішить себе та інших мрією про остаточне розв’язання важких питань. Він знає, що ніким не вигадані, а природно виниклі соціальні інститути мають і негативний ефект. По можливостi зменшити незручності та страждання — ось завдання, над яким варто попрацювати.
Послідовний розв’язок таких завдань — шлях до досконалості. Але досконалість — не ясно видима цяточка вдалині, вона асоціюється з полегшенням від незручностей, які долаються, і зменшенням страждань у даний момент в даному місці. У світлі цієї ідеї зрозумілий метод К. Поппера: не конструювати ідеальне суспільство, не мучитися над питанням «як треба жити?», — а показувати, як не треба жити. Питання «як треба?»— завжди залишається відкритим.
Усе минає. Карл Раймунд Поппер, його критичний раціоналізм — це вже історія. Ніхто його не спростував, просто інший час — інші «пісні». Коли з’явився Томас Кун із його парадигмами і революціями (1962), К. Поппер знайшов у собі мужність визнати, що сильнiших аргументів проти його теорії зростання знання він не зустрічав. Як раціоналіст, він скрізь шукав логіку та аргументи. А раціоналізм, як і індивідуалізм, відходили в тінь. Наставав час моди і community.
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків