Скільки часу я спав — не можу сказати, але прокинувся від раптового зблиску світла просто в обличчя. Цей зблиск розбудив мене, мов удар. Вмить я звівся на коліна. Але світло зникло так само раптово, як і з'явилося. Довкола стояла суцільна темрява. А що з моря, наче гарматними пострілами, бурхав шквальний вітер і хлющав дощ, то за цими звуками ніяких інших і не можна було розчути.
Минуло, мабуть, з півхвилини, поки я прийшов до тями. Якби не дві обставини, я б міг подумати, що пробудився від якоїсь змори, навдивовижу реальної. По-перше, зав'язку на вхідному клапані намету я ретельно зав'язав, лягаючи спати, а тепер вона була розв'язана. І по-друге, я все ще відчував гострий запах, що виключає будь-яку галюцинацію, — гарячого металу й гасу. Висновок міг бути лише один. Мене хтось розбудив, бликнувши в обличчя потайним ліхтарем. Це був короткий спалах на одну мить. Хтось невідомий побачив моє обличчя і подався геть. Я запитав себе, які мотиви були такої дивної поведінки, і відповідь постала сама собою. Незнайомець, хоч би хто він там був, думав, що впізнає в мені когось, але не впізнав. Було ще одне запитання, на яке я не знаходив відповіді, власне, боявся її висловити: якби він упізнав у мені того, кого шукав, то що він зробив би?
Страхи мої за себе самого зараз же розвіялися, бо я побачив, що до мене завітали помилково, але воднораз я усвідомив, наскільки страшніша небезпека чигає на тих, хто в будинку. Треба було добре опанувати себе, щоб податись крізь густі зарості навколо мого пристанища, але я таки подався і став напомацки пробиратися в тому напрямку, де дюни, — по мені періщив дощ, мене оглушував і збивав з ніг шмалкий вітер, на кожному кроці я міг наткнутися на причаєного ворога. Темінь була така цілковита, що якби мене оточило ціле військо, я цього не помітив би. А шквал був такий ревучий, що слух, як і зір, не могли мені стати ані в найменшій пригоді.
Решту цієї ночі, якій, здавалося, кінця-краю не буде, я снував попід будинком, не бачачи ні душі й не чуючи нічого, крім зграйного суголосся вітру, моря і дощу. Крізь шпарину у віконниці одного з горішніх вікон цідився промінчик світла і він один був мені за товариша аж до настання світанку.
Розділ V
ПРО ЗУСТРІЧ НОРТМОРА З КЛАРОЮ ТА МНОЮ
З першими проблисками світання я відступив з відкритої місцини до своєї звичайної засідки серед пісків, щоб там діждатись появи майбутньої дружини. Ранок був тьмяний і буряний, і навіював невеселі думки. Вітер передсвітом стих, а тоді розходився знову, налітаючи поривами від берега; море почало втихомирюватись, але злива й далі лютувала немилосердно. На всьому обширі дюн не видно було живої душі, хоч я був певен, що десь поблизу криються вороги. Спалах світла з ліхтаря, яким раптово бликнули мені в очі, розбудивши зі сну, і капелюх, пригнаний до берега вітром від Ґреденської драговини, досить переконливо свідчили про те, в якій небезпеці Клара й інші в домі.
Було, мабуть, пів на восьму чи трохи ближче до восьмої, коли я побачив, що двері будинку відчинилися й вийшла дорога моя дівчина, поспішаючи до мене крізь дощ. Я перестрів її на березі ще до того, як вона дійшла до смуги пісків.
— Мені так важко було вийти! — вигукнула вона. — Ніяк не хотіли пускати мене на прогулянку в таку негоду.
— Кларо, — промовив я, — а ви не боїтеся?
— Ні, — відповіла вона так просто, що мені аж на серці полегшало.
Моя бо дружина була найхоробріша й найгарніша з жінок; скільки я знаю з власного досвіду, ніколи ці дві риси не були притаманні тій самій особі, а ось вона їх обидві мала, і у неї рідкісна сила духу поєднувалася з привабливістю та красою.
Я розповів їй усе, що розвідав і зазнав протягом попереднього дня й ночі, але вона, хоч і зблідла лицем, зберегла позірний спокій.
— Тож ви бачите, що мені ніщо не загрожує, — докінчив я свою розповідь. — Вони нічого проти мене не мають, бо якби мали, я б уже вночі став небіжчиком.
Клара поклала руку мені на плече.
— А я спокійнісінько спала й ні про що не здогадувалась! — скрикнула вона.
Мене пройняло захватом, як прозвучали в неї ці слова. Я обійняв Клару й пригорнув, і ми не встигли й отямитись, як і друга її рука була в мене на плечах, а уста наші зійшлися в поцілунку, хоч ми ще жодного слова не сказали про кохання. Я й досі пам'ятаю отой доторк до її щоки, холодної і вологої від дощу, і багато разів опісля, коли вона вмивала обличчя, я цілував її на згадку про той ранок на березі. Тепер, коли її вже немає зі мною, і я докінчую свою земну прощу сам-один, я згадую ті наші давні пестощі й глибоке чуття та щирість, які єднали нас, і мені куди легше терпіти теперішні мої знегоди.