— Треба з'ясувати одну деталь, — сказав він. — Чи збираються вони уколошкати всіх нас, а чи тільки Гадлестона? Чи вони переплутали тебе з ним, чи пальнули тому, що ти такий красунчик?
— Звісно, що переплутали з ним, — відповів я. — Ми майже однакові на зріст, і волосся в мене теж біляве.
— А це ми зараз побачимо, — заперечив Нортмор і підступив до вікна, піднісши лампу над головою, — так він простояв з півхвилини, зухвало дражнячись зі смертю.
Клара пробувала рухнутись до нього й відтягти його від небезпечного місця, але я — гадаю, мені дарується цей прояв себелюбства, — силоміць утримав її.
— Отже, ясно, — сказав Нортмор, незворушно відходячи вбік. — їм потрібен лише Гадлестон.
— Ох, містере Нортморе!.. — скрикнула Клара й замовкла: бо ж і справді, сміливість, виявлена в неї на очах, була вище від усяких слів.
А він, гордовито закинувши голову, глянув на мене з блиском тріумфу в очах. Мені зразу проясніло, що Нортмор важив життям лише задля того, аби привернути Кларину увагу, аби зняти з мене ореол героя години. Він клацнув пальцями й зауважив:
— Вогонь тільки починається. Коли вони розійдуться, то не будуть такі перебірливі.
Нараз почувся знадвору чийсь голос, звернений до нас. З вікна ми розгледіли в місячному сяйві постать незнайомця — він стояв на дюнах непорушно, тримаючи у витягненій руці білу шматину. Він був, може, за кількадесят ярдів від нас, але коли ми дивились на нього з горішнього вікна, то бачили відблиск місяця на його очах.
Незнайомець знову розкрив рота і впродовж кількох хвилин говорив так голосно, що його було чути не тільки в усіх куточках будинку, а мабуть, і на узліссі. Це був той самий голос, що прокричав «Traditore!» крізь віконницю їдальні, тільки цим разом він чітко виклав цілу заяву. Коли зрадника «Адлестона» видадуть їм, решту людей ніхто не зачепить, а коли ні — нікого не випустять живим, щоб не лишилося свідків.
— То що ви скажете на це, Гадлестоне? — запитав Нортмор, обернувшись у бік ліжка.
До цієї хвилини банкір лежав, мов неживий, — я, принаймні, гадав, що він досі непритомний, але тут він озвався без загайки, і так гарячково, як тільки в маячні буває, став благати й умовляти нас, щоб не віддавали його на поталу. Видовище це було таке гидке й жалюгідне, що я й уявити собі чогось подібного не міг.
— Годі! — скрикнув Нортмор і тут-таки розчахнув вікно, вихилився в ніч і збудженим голосом, зовсім забувши, що при цьому присутня молода леді, вихлюпнув на голову парламентера потік найбрутальнішої, яка тільки є в англійській та італійській мовах, лайки й попрохав забратись туди, звідки він з'явився. Нортмора цю хвилину, безперечно, проймала до глибини душі думка про те, що ми загинемо ще до схід сонця.
А тим часом італієць сховав свій перемирний стяг до кишені й неквапною ходою зник серед пісків.
— Вони ведуть війну, як і належить порядним людям, — зауважив Нортмор. — Вони всі джентльмени й вояки. Як на правду, то я волів би опинитись на їхньому боці, — я, та й ти, Френку, і ви, люба панночко, — а щоб цим осьо створінням на ліжку заопікувався хтось інший. Атож, і нема чого вдавати обурення! Ми всі на порозі, як то мовиться, вічності, тим-то можемо бодай у цю хвилину не кривити душею. Щодо мене, то якби я міг спершу задушити Гадлестона, а тоді пригорнути до себе Клару, я б охоче, ще й пишаючись цим, пішов на смерть. Але що-що, а від поцілунка, хай йому чорт, я й зараз не відмовлюся!
І не встиг я втрутитись, як він ґвалтовно схопив дівчину в обійми і, хоч як вона опиралася, кілька разів поцілував. За мить я, скажено лютий, відірвав його від Клари й штурхнув до стіни. Він зареготав, і регіт його тривав довго й голосно, аж мене пойняв страх, чи не потьмянів у нього розум, бо скільки я знав його, то навіть у найкращі свої дні він сміявся стримано й зрідка.
— Тепер твоя черга, Френку, — кинув він, коли його веселощі трохи вщухли. — Ось тобі моя рука. До побачення і прощавай! — Тоді, побачивши, що я стою, зціпивши зуби з обурення, і заступаю Клару, аби він ще раз не кинувся: — Чоловіче! — додав він. — То ти сердишся? Ти гадаєш, ми так до самої смертної хвилини будемо кривлятись і хизуватись світськими гречностями? Я урвав свій цілунок і тішуся цим. Тепер ти можеш урвати свій, коли хочеш, і ми квити.
Я відвернувся від нього, не приховуючи зневаги.
— Ну, дивись, — сказав він. — Ти завжди був ригористом у житті, таким і помреш.