— Тепер, — промовив Алан, — не знаю, хвилює вас це чи ні, але ви знову на своїй батьківщині. Ми перейшли межу Верховини в першу ж годину нічного переходу, і якщо тільки нам пощастить перебратися через цю зміїсту річку, ми зможемо вільно дихнути.
На Алан-Вотері, поблизу того місця, де він впадає у Форт, виднівся невеличкий піщаний острівець, зарослий лопухами, кременою та іншим низькорослим зіллям, між яким можна було б переховуватись тільки лежачи. На цьому острівці ми й отаборилися. Просто перед нами височів Стерлінзький замок, звідки долинав гуркіт барабанів, бо якраз зараз там, мабуть, відбувався парад частин залоги. У полі по цей бік річки цілий день працювали женці, і ми чули брязкіт серпів об каміння, голоси й навіть окремі слова селян. Треба було лежати, притиснувшись до землі, й мовчати. Та ми почувалися не так уже й погано: пісок на острівці нагрівся від сонця, зелені рослини захищали наші голови, води і їжі ми мали вдосталь, а найголовніше — на другому березі нас чекав порятунок.
Як тільки женці закінчили свою роботу й спустилися сутінки, ми вбрід вибралися на берег і попрямували до Стерлінзького мосту, тримаючись весь час понад ровами, що розділяли поля.
Міст був недалеко від пагорба із замком — старий, високий, вузький міст із шпиликами над парапетом. Можете собі уявити, з якою цікавістю я дивився на нього не тільки тому, що міст вважався історичною пам'яткою, а й тому, що він був тепер нашим єдиним порятунком. Місяць іще не зійшов, коли ми прийшли туди; вздовж чола фортеці де-не-де блимало світло, а далі, у місті, теж виднілося кілька освітлених вікон. Навколо панувала мертва тиша. Здавалося, наче ніхто не охороняє проходу.
Я наполягав, щоб негайно ж іти через міст, та Алан був обережніший.
— Усе здається спокійним, — прошепотів він, — та все-таки ми трохи полежимо тихенько тут, за насипом, щоб не попасти в халепу.
Так ми пролежали майже чверть години, іноді перешіптуючись, але не чули жодного звуку, крім плюскоту води між биками мосту. Несподівано з'явилася якась стара кульгава жінка з костуром у руках. Спершу вона стала недалеко від нас і почала нарікати на свою долю, бідкатися, що їй довелось пройти такий довгий шлях; потім пошкандибала далі, піднімаючись по крутому мосту. Жінка була така маленька на зріст, а ніч така темна, що ми скоро перестали бачити її і тільки чули, як човгання ніг, стук костура та кашель помалу даленіють.
— Мабуть уже перейшла, — прошепотів я.
— Ні, — заперечив Алан, — На мосту ще чути її ходу. Тої ж миті пролунав оклик вартового: «Хто йде?» — і ми почули, як об каміння брязнула кольба рушниці. Напевно, вартовий спав, і коли б ми спробували, то могли б пройти непоміченими. А тепер він прокинувся, й нагоду було втрачено.
— Тут у нас нічого не вийде, — кинув Алан, — і ніколи, ніколи нам не пощастить це зробити, Девіде!
Не сказавши більше ні слова, він поповз геть від мосту; а трохи згодом, коли вартовий уже не міг помітити нас, випростався і пішов далі дорогою, що вела на схід, Я не розумів, що він задумав, а після щойно пережитого гіркого розчарування мене важко було чимось потішити. Хвилину тому я вже уявляв, як стукаю в двері дому містера Ренкейлора, щоб заявити про свої права на спадщину, мов той герой з балади. І ось я знову залишаюсь тут, на другому березі Форту, де мене, як послідущого волоцюгу, переслідують солдати.
— Що ж далі? — порушив я мовчанку.
— Не знаю, — відказав Алан. — Що ж ви хотіли? Вони не такі дурні, як я гадав. Так чи інакше нам треба перебратися через Форт, Деві… Бодай би вони запались, ті дощі, що живлять його, і ті гори, що між ними він протікає.
— А чому ми йдемо на схід? — спитав я.
— А просто навмання, — відповів він. — Якщо ми не можемо перебратися через річку, то, може, пощастить у затоці.
— На річці хоч є броди, а в затоці їх немає, — зауважив я.
— Звичайно, тут є броди, а крім того ще й міст, — погодився Алан. — Та яке з них пуття, коли їх охороняють?
— Правда, — відповів я. — Але річку можна перепливти.
— Можна тому, хто вміє плавати, — кинув Алан. — От тільки я чогось не чув, щоб ви були великий мастак до цього. Що ж до мене, то я плаваю, як сокира.
— Нічого не можу заперечити вам, Алане, — сказав я, — проте мені здається, що ми ліземо з дощу під ринву. Якщо важко переправитися через річку, то, очевидно, через затоку переправитися ще важче.