Хоч я певен, що ви не зневажите це моє благання, однак серце мені стискається і руки тремтять від самої гадки про таку можливість. Нині я перебуваю в незвичному місці, й глибину мого страху не зможе осягнути жодна уява, але знайте: коли ви ретельно виконаєте все, про що я вас прошу, мої турботи розвіються й зникнуть. Тож прислужіться мені, любий Леньйоне, й порятуйте
вашого друга Г. Дж.
Р.S. Я вже був запечатав цього листа, коли нова страшна небезпека спала мені на думку. Може таке статися, що пошта доправить вам мого листа тільки завтра вранці. У цьому разі, мій любий Леньйоне, виконайте моє прохання протягом дня, тоді, коли це вам буде зручніше, і знову дочекайтеся людини, що прийде опівночі. Але тоді вже може бути запізно, і якщо відвідувача другої ночі вже не буде, знайте, що ви більше ніколи не побачите Генрі Джекіла».
Прочитавши цього листа, я впевнився, що мій колега схибнувся, та оскільки невеликі сумніви щодо цього в мене все-таки лишалися, я вирішив зробити все, що від мене вимагалося. Чим менше я розумів, що за цим усім криється, тим менше я міг судити про важливість прохання; а не зважити на заклик, висловлений так незвичайно, означало покласти на себе завелику відповідальність. Тож я підвівся з-за столу, найняв візника й рушив прямісінько до Джекілової оселі. Служник уже чекав на мій приїзд: він теж дістав поштою рекомендованого листа із вказівками, й відразу ж послав по слюсаря й по теслю. Вони прибули ще до того, як Пул встиг це мені переказати, й ми рушили до анатомічного театру старигана доктора Денмена, з якого, як ви, напевно, знаєте, двері ведуть до кабінету Джекіла. Двері були дуже міцні, а замок — хитромудрий. Тесля попередив, що їх неможливо відчинити, не витративши силу-силенну часу й не завдавши їм значної шкоди. Слюсар також був майже в розпачі. Але він, однак, виявився спритним хлопцем, і за дві години роботи двері таки відчинили. Дверцята шафи були незамкнені, тож я витяг потрібну шухляду, натоптав її пакувальною соломою, обгорнув папером і повернувся на Кавендіш-сквер.
Тут я заходився вивчати вміст шухляди. Порошки було розтерто досить старанно, та все ж не так тонко, як це зробив би спражній аптекар, тим-то я дійшов висновку, що це власний виріб доктора Джекіла. Розгорнувши один з пакуночків, я побачив, як мені здалося, звичайну білу сіль у кристаликах. Далі я звернув увагу на слоїка, наповненого до половини криваво-червоною рідиною з ядучим запахом: мені здалося, що вона містить фосфор і якийсь леткий етер. Щодо інших її інгредієнтів я не мав жодної гадки. Зошит виявився звичайним нотатником, у якому не було нічого, окрім довгої низки дат, що охоплювали кілька років. Я звернув увагу на те, що ці дати враз уривалися десь так рік тому. Декілька разів (щонайбільше шість на кількасот записів) при даті стояла позначка «подвійна», одного разу, при самому початку — «цілковитий провал!!!» — з трьома знаками оклику. Ці спостереження розпалили мою цікавість, але не привели до жодних певних висновків. Переді мною були слоїк з якоюсь рідиною, пакуночки з якоюсь сіллю, та ще зошит із записом серії дослідів, що не привели (як це траплялося в Джекіла майже завше) до жодного практичного застосування. Яким чином наявність усього цього в моїй оселі могла вплинути на честь, життя і здоров'я мого легковажного колеги? Чому той посланець може навідатися тільки до мене, а не прямо до нього додому? І чому, нарешті, цього джентльмена треба було прийняти таємно? Що довше я над цим розмірковував, то більше переконувався, що маю справу із розумовою хворобою. Але все-таки я відпустив челядь спати, а сам про всяк випадок наладував старого револьвера, що міг придатися для самооборони.
Щойно над Лондоном пробило північ, як хтось тихо постукав у двері. Вийшовши, я побачив куцого чоловічка, що ховався за колонами ґанку.
— Ви від доктора Джекіла? — запитав я.
Він наче через силу відповів: «Так». Коли я запросив його увійти, він сквапно озирнувся на темну площу. Неподалік вартував полісмен, і коли він спробував посвітити на нас своїм ліхтарем, мій відвідувач щодуху рвонув у кімнату.
Всі ці подробиці прикро вразили мене і я рушив слідом за ним до приймальні, тримаючи руку на зброї. Тут, нарешті, я зміг його роздивитися. Я вже казав, що він був куций. Але ще мене вразили бридкий вираз його обличчя та неприродне поєднання великої м'язової сили з видимою неміччю статури, і, нарешті, незрозуміла тривога, що виникала в його присутності. Вона супроводилася остудою й помітним зниженням пульсу. Тоді я пов'язав це з певним ідіосинкразійним, особистим неприйняттям, і лише здивувався, чому його симптоми такі гострі; я не розумів, що причина цього полягала в самій глибинній природі тієї людини, і вирішив стати понад власними уподобаннями.