— Так-так… — промовив містер Аттерсон.
— Бачу, ви відчуваєте те саме, що і я, — вів далі містер Енфілд. — Справді, історія дуже кепська. Бо той мій хлопець — особа, з якою ніхто не став би водитися, клята якась людина; а той, що підписав чек, — чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один з ваших приятелів, з тих, хто, як заведено казати, чинять добро. Здається, що порядний чоловік мусить розплачуватися за якісь грішки своєї молодості. Але й це всього не пояснює, — додав він по хвилі, і на тих словах замовк, поринувши в роздуми.
Містер Аттерсон урвав мовчанку раптовим запитанням: -1 ви не знаєте, чи живе тут той, хто підписав чек? Містер Енфілд обернувся:
— Гарненька місцинка, правда ж? Але я помітив на чеку адресу: він мешкає на якійсь площі.
— І ви ніколи не пробували розпитувати про цей… будинок з дверима?
— Ні, сер. Я шаную чужі таємниці. Та й взагалі, ставити запитання — річ вельми небезпечна: в цьому є щось від процедури страшного суду. Ви кидаєте запитання, а воно наче камінець. Ви сидите собі тихо на вершині гори, а камінець котиться, зрушуючи інші; і ось якийсь із них вціляє в голову мирному старому птахові в його власному садку, а чиясь родина мусить змінювати прізвище. Отож, мій добродію, в мене є правило: чим випадок непевніший, тим менше я допитуюся.
— Дуже слушне правило, — озвався правник.
— Але сам я придивлявся до цього будинку, — вів далі містер Енфілд. — Він не схожий на житло. Інших дверей тут немає, а цими послуговується, та й то вельми зрідка, лише джентльмен з тієї пригоди, про яку я оповів. На другому поверсі три вікна виходять на подвір'я, нижче вікон немає; ті три завше зачинені, але протерті. А з димаря часто йде дим, отже, хтось має там жити. Але й щодо цього я не певен: будинки в цій околиці поставлено так близько один до одного, що не знати, де закінчується один і починається другий.
Якийсь час вони знову йшли мовчки.
— Енфілде, — озвався нарешті містер Аттерсон, — у вас дуже добрі правила.
— Гадаю, що так, — обернувся той.
— І все-таки, — вів далі правник, — є одна річ, про яку я хотів би вас запитати. Назвіть мені ім'я чоловіка, який наступив на дівчинку.
— Гаразд. Я не бачу, чого б не можна було цього зробити. Його звати Гайд.
— Гм, — пробурмотів містер Аттерсон. — Скажіть, а як він виглядає?
— Описати його непросто. Є в його зовнішності щось дивне, щось відразливе, позначене грубим несмаком. Я ніколи не стрічав людини, яка настільки мені не подобалася, але не можу з певністю сказати, чому. Чимось він потворний, — тільки я не знаю, чим саме. Чимось він впадає в око, — й знов-таки не знаю, чим. Ні, я справді не можу його описати. Однак не через погану пам'ять, бо він досі наче стоїть переді мною.
Містер Аттерсон знову йшов якийсь час мовчки, очевидно, вагаючись.
— А чи певні ви, що в нього був ключ? — спитав він нарешті.
— Мій любий пане… — Енфілд був видимо здивований.
— Так, я знаю, — промовив Аттерсон, — я знаю — таке питання заскочило вас. Але я не питаю у вас ім'я людини, яка підписала чек, лише тому, що воно вже відоме мені. Бачте, Річарде, ваша розповідь добігла кінця. І якщо ви припустилися в ній якоїсь неточності, — краще виправте її відразу.
— Здається, ви мали б попередити мене раніше, — похмуро озвався той. — Але я розповів про все педантично точно, як ви кажете. Той хлопак мав ключа, і досі його має. Я бачив, як він скористався з нього оце щойно тиждень тому.
Містер Аттерсон глибоко зітхнув, але не промовив ані слова, натомість юнак підбив підсумок:
— Це буде мені наукою тримати надалі язика за зубами. Мені соромно, що я був такий базікало. Давайте ніколи більш не повертатися до цього випадку.
— Від щирого серця, — відказав правник, — обіцяю, що на цьому поставлено крапку.
У ПОШУКАХ МІСТЕРА ГАЙДА
Того вечора містер Аттерсон повернувся до своєї парубоцької оселі в похмурому настрої, і сів до столу, не маючи жодної охоти їсти. В неділю він завів собі твердий звичай по обіді підсідати до вогню з якимось нудним богословським томом, і просиджувати так доти, доки годинник на сусідній церкві не виб'є північ, а потому відходити до сну тверезим і заспокоєним. Цього вечора, однак, щойно прибрали тарілки, він узяв свічку й піднявся до кабінету. Там він відімкнув сейф, видобув з найтаємнішої його частини конверт, на якому було написано «Тестамент доктора Джекіла», й узявся, насупившись, вивчати цей документ. Заповіта доктор склав власноручно; містер Аттерсон, хоча й цікавився тепер його змістом, свого часу відмовився брати будь-яку участь у його опрацюванні. Документ передбачав не лише те, що в разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора цивільного права, члена Королівського товариства сприяння природничим наукам усі його статки мають перейти до рук його «друга й доброчинця Едварда Гайда»; а й те, що якби доктор Джекіл «зник або ж був з незрозумілих причин відсутній протягом реченця, більшого за три календарні місяці», цей самий Едвард Гайд мав би посісти маєтність вищеназваного Генрі Джекіла без жодного зволікання, бувши притому вільним від будь-яких зобов'язань, окрім сплати декількох незначних сум докторовій челяді. Документ цей давно вже був правникові наче сіль в очах. Він ображав не лише його фахові переконання, а й любов до здорового, усталеного життя, несполучного з надмірностями й фантазіями. Але досі він нічого не знав про самого містера Гайда, що викликав у нього стільки роздратовання, і ось тепер з волі випадку довідався, наскільки обґрунтованим було таке почуття. Це ім'я не подобалося йому ще поки воно було просто ім'ям, і не більше. Однак нині воно набувало вкрай відворотної подобизни; тумани, що досі застили йому зір, розвіялися, відкриваючи раптом цілком певну присутність витвору рук дияволових.