Відтоді містер Аттерсон почав стежити за дверима на вуличці з крамницями. У ранкові години, ще до початку праці, серед денної метушні, вночі, під місяцем, запнутим міською Імлою, в будь-який час, за будь-якого освітлення правника можна було побачити на обраному ним для спостереження місці.
Нарешті його терпіння винагородилося. Це було ясного морозного вечора, вулиці були чисті, наче паркет бальної зали, полум'я ліхтарів, не розхитуване вітром, окреслювало рівні обриси світла і тіні. О десятій, коли крамниці позачинялися, вуличка поринула в тишу, гамір та шум Лондона до неї ледь долинав. Тож кожен найменший звук розносився дуже далеко, хатній гомін було ясно чути по обидва боки вулиці, а хода заздалегідь сповіщала про появу кожного перехожого. Містер Аттерсон устиг лише кілька хвилин простояти на своїх чатах, коли його увагу привернуло відлуння чиєїсь дивної, легкої ходи. Під час нічних вартувань правник призвичаївсь до враження, що його справляє звук кроків самотнього перехожого, який раптом зринає на тлі невиразного міського шуму. Але жодні кроки досі не змушували його вслухатися так уважно; з гострим і забобонним передчуттям успіху він далі відійшов у прохід на подвір'я.
Звук ходи наближався, й раптом став гучнішим, коли перехожий вийшов з-за рогу. Правник побачив, з ким йому доведеться мати справу. То був куций, дуже просто вбраний чоловічок; з першого ж погляду, навіть здалека, він викликав чимось вельми неприємне відчуття. Чоловічок той попростував до дверей і, підійшовши, видобув з кишені ключа — наче людина, що прийшла до себе додому.
Містер Аттерсон ступив уперед і торкнув його за плече.
— Містер Гайд, коли не помиляюся?
Містер Гайд відступив назад, з несподіванки йому перехопило подих. Та переляк його за мить минувся. Навіть не поглянувши на правника, він доволі спокійно відповів:
— Так, це я. Що вам потрібно?
— Я бачу, ви йдете в цей дім, — повів розмову правник, — Я давній приятель доктора Джекіла — містер Аттерсон, з Ґавнт-стрит, — напевно, ви чули про мене, тож, зустрівши вас так принагідне, міг би сподіватися, що ви запросите мене ввійти з вами.
— Доктора Джекіла немає вдома, — промовив Гайд, встромляючи ключа в замкову шпарину. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав: — Але звідки ви мене знаєте?
— А чи не зробили б ви, зі свого боку, однієї маленької послуги? — відповів Аттерсон запитанням на запитання.
— Охоче, — відказав той. — Якої ж саме?
— Ви дозволите мені побачити ваше обличчя?
Містер Гайд на хвильку завагався, а далі з викликом повернувся до правника. Декілька секунд вони вдивлялися один в одного.
— Тепер я впізнаю вас, — промовив Аттерсон. — Це може стати в пригоді.
— Так, — відказав Гайд. — Добре, що ми зустрілися, вам придасться моя адреса. — Й він назвав число будинку і вулицю в Сохо[3].
«Боже правий!» — подумав Аттерсон — «невже він теж згадав про заповіт?» Але стримав свої почуття й подякував за адресу.
— А тепер скажіть, звідки ви мене знаєте?
— З розповідей, — відказав правник.
— З чиїх розповідей?
— У нас є спільні друзі.
— Спільні друзі! — повторив містер Гайд, і голос його пролунав трохи хрипко. — Хто ж вони?
— Джекіл, наприклад, — промовив правник.
— Він ніколи не говорив вам про мене, — викрикнув Гайд, і обличчя його перекривилося від люті. — Не думав я, що ви здатні брехати.
— Годі, — відрубав Аттерсон, — це зовсім не підходяща мова.