АҐАТА: Добре, що в тебе з’явилось невеличке товариство?
ФРАНСІС, не дає їй продовжити: Я звик бути наодинці.
Пауза.
АҐАТА: Якщо ти поїдеш...
ФРАНСІС: Досить!
АҐАТА: Цифри.
ФРАНСІС: Досить.
АҐАТА: Ми не зможемо дозволити собі лазерну доїльню.
ФРАНСІС: Подивимось.
АҐАТА: Прийде день, треба буде продавати.
ФРАНСІС: Я буду тут завжди. Ти ж знаєш. Завжди.
АҐАТА, не рухаючись: Я не можу обійняти тебе. Знаю, що повинна, особливо в такий час. Але не можу. Не виходить.
ФРАНСІС: Можливо, просто не варто цього казати.
Том приєднується до них.
АҐАТА: Томе! Скажи мені, що б тобі хотілось з’їсти? Розморозити тобі стейк?
ТОМ: У мене таке враження, що якщо залишусь тут, то і сам скінчу в морозильнику.
АҐАТА: Ти який стейк хочеш?
ТОМ: Розморожений.
АҐАТА: (Вона бере долоні Тома в свої, повертає їх і торкається травмованих зап’ястків, синців на животі і на шиї.) «Якби я не бачив ран на його долонях, якби я не торкався його ран, якби не клав долоню на його бік, то я б не повірив... Торкайтеся ран. Візьміться руками за мої рани. Блаженні ті, хто вірить не бачачи».
ФРАНСІС: Амінь, мамцю. Амінь.
АҐАТА, до Франсіса: Тобі треба повести його в село. Показати йому місцину. Зайти в таверну.
ТОМ, розглядає свої зап’ястки: Він буде тримати мені пляшку, а коли мені припече, то потримає мій член?
АҐАТА: А потім ти покажеш йому кипарисову дорогу. Якось мої два хлопчики мені її показали. Ми їхали сто шістдесят. Жовті верхівки просто зливались в одну лінію, так швидко ми їхали.
ФРАНСІС: Тобі це сподобалось, еге ж?
АҐАТА: Жах усього мого життя!
ФРАНСІС: Йди одягнися. І якщо будеш гарним хлопчиком, ми поїдемо сто сімдесят.
АҐАТА: Дай Тому доїсти.
ФРАНСІС: Чув, ти роздивляєшся в дзеркалі власну дупу?
АҐАТА: Франсісе!
ФРАНСІС: «Фіфочка»! Думаю, зватиму тебе «фіфочка»! (Том кидається на нього без попередження. Він б’є його ногою під ребра. Франсіс витримує удар, йому боляче. Та він насолоджується реакцією). О! Це по-чоловічому! (Він у свою чергу хапає Тома. Він придушує йому шию згином руки).
АҐАТА: Хлопчики! Тільки не в кухні!
ФРАНСІС: О! Це по-чоловічому! «Фіфочка»!
АҐАТА: Бийтеся, але надворі!
Неочікувано Том опиняється зверху.
ФРАНСІС: Глянь, який він гарний, коли сердиться!
Починають битися насправді.
ТОМ: Ти тяг мене зв’язаним, пузом до землі, цілих два кілометри! Вибачайся! Вибачайся! (Том кусає його за шию).
ФРАНСІС: Він вкусив мене. Він вкусив мене, гадський виблядок!
АҐАТА: Хто?
ФРАНСІС, розуміє, що сказав: То так кажуть. Так кажуть. Він вкусив мене!
ТОМ: Білі зуби на фіолетовій плоті!
ФРАНСІС: Мам, ти бачила?
АҐАТА: Я не розмовляю з хлопчиками, які лаються. (Агата дає миску супу Тому). Ось, я розморозила трохи перлового супу.
ТОМ: Тут їдять перловий суп.
АҐАТА: З беконом.
ТОМ: З беконом. Відпад.
АҐАТА: Франсісе, допоможи йому поїсти.
ФРАНСІС: Нізащо.
АҐАТА: Ти ж бачиш, що він не може тримати ложку. (Аґата бере миску і годує Тома з ложки. Коротка німа сцена.) Розкажи мені ще про неї.
ТОМ, роздратовано: Жінка в чорному корсажі. Жінка, яка розгойдується в пташиній клітці. Жінка, розпластана на плоту. Пишногруда жінка з гонщиками. У мене в голові лише рекламні картинки.
АҐАТА: З нею легко?
ТОМ: З ним будь-хто став би легким.
АҐАТА, схвильовано: Ти чув, Франсісе?
ФРАНСІС: Жодного слова не пропустив.
ТОМ: Він був бруталом, який вмів говорити віршами.
АҐАТА: «Бруталом, який вмів говорити віршами!» Ти повинен говорити, як Том.
ФРАНСІС: Не впевнений.
АҐАТА: Жінкам подобаються чоловіки, які вміють гарно говорити.
ФРАНСІС: Так видається, що вона — велика любителька макаронів.
ТОМ, приголомшено: Равіолі, торталіні, спаґетті, лазанья. Хочеш іще? І багато соусу, дурню.
АҐАТА, до Тома: А ти?
ТОМ: Я? Я теж люблю макарони. Щось я заплутався.
АҐАТА: Є ж хтось у твоєму житті? Ти ніколи нічого не розповідаєш про себе.
ТОМ: Тут? Там? Я — ніщо. Що про себе? Я не знаю, що розказати про себе.
ФРАНСІС, насмішкувато до Тома: «Я нічого не знаю. Що, я? Я? Ніщо! Ніщо! Я!» Тобі й досі хочеться, щоб я балакав, як він?