Місіс Мак-Кензі, схоже, тільки те й робила, що мила-прала-прасувала, та ще крохмалила й напахчувала одіж дівчинки всілякими пахощами: це був єдиний доступний їй спосіб показати, як вона вболіває за Мері-Руа. То була сухорлява жінка, й коли вона казала щось або співала, то голос її був гугнявий. Вона б огорнула Мері-Pya материнською турботою, як люди часом огортають турботою зовсім чужих їм кішок і котів, удаючи, ніби вони належать їм, та на заваді цьому стояв ревнивий містер Мак-Дьюї. Він побоювався, що коли хатня робітниця дасть волю своїм почуттям, дівчинка ще, чого доброго, прив’яжеться до неї більше, ніж слід. О, так, містеру Колючому-Пахучому дозволялося виявляти почуття до дочки як завгодно і скільки завгодно, а іншим — дзуськи!
А ще я полюбила пахощі лаванди. Запахи чи не більше за звуки навіюють спогади — як приємні, так і не дуже. Ви, може, вже й не пам’ятаєте, чому конкретний запах примушує вас шаленіти чи ввергає вас у страх, та варто вам його відчути — і ви шалієте чи тремтите од страху. От узяти хоча б запах ліків, що ними просякнув Мак-Дьюї…
Та пахощі лаванди були пахощами радості. Коли я їх чую, то завжди починаю втягувати-випускати свої кігтики і вдоволено муркотіти.
Часом, розкладаючи по шафках випрасувану одіж Мері-Pya, місіс Мак-Кензі зачиняла всі дверцята і засувала всі шухлядки, але одну шухлядку забувала зачинити, і тоді я швиденько залазила всередину, випростувалась там на повен зріст, утикалася носом у мішечок з лавандою — і вдихала, вдихала, вдихала… То були миті невимовного блаженства. В такі миті я була задоволена всім у своєму житті та примирялася з цілим світом.
3
Вийшовши з клініки Мак-Дьюї, Джорді Мак-Набб побрів геть, тримаючи в руках свою коробку, де на підстилці з трави та молодого вереску лежала скалічена жабка. Подеколи він забував про пацієнтку і йшов то вистрибом, то скоком, та потім знову згадував про жалюгідне становище жабки — і тоді переходив на розмірений крок.
Хлопець брів, куди ноги несуть, і йому було радісно, що він покинув той гурток дорослих, які юрмилися навколо іншого дорослого — високого нечулого бороданя, що лупцює дітей по сідницях. Справжній скаут-вовчик ніколи б до такого не дійшов!..
Раз по раз Джорді спинявся, заглядав у коробку, легенько доторкався жабки — як вона там? — і вкотре пересвідчувався в правильності поставленого діагнозу: перелом лапки, який не дозволяє жабці ні стрибати, ні займатися своїми жаб’ячими справами. І коли хлопець дивився на нещасне створіння, у погляді його читалися цікавість, приязнь і глибока турбота. Він чудово розумів усю складність питання, що стояло перед ним: де притулити хвору жабку? Принести її додому він не міг: там діяли суворі обмеження на тварин з вулиці. Про те, щоб кинути її напризволяще, як радив ветеринар, теж не могло бути й мови. І взагалі, малому Джорді досі не доводилося стикатися з таким нехлюйським ставленням дорослих до людини, яка вперше у житті наважилася на серйозний крок, взяла на себе відповідальність за чиєсь життя!..
Йдучи собі без цілі й наміру, він і незчувся, як дійшов до околиці міста, точніше, до тієї межі, де лінія будинків різко уривалася та починалися поля і ферми. Ген-ген удалині загадково темніли лісисті пагорби Глен-Ардарату,[6] де мешкала Руда Відьма. Тільки тут, на околиці, хлопчик раптом збагнув, що він уже зробив цей неприємний вибір. А зрештою, чому б і ні?.. Та Джорді швидко відігнав цю думку: вся затія здавалася йому жахливою і страшенно небезпечною.
Ноги мимоволі винесли його на міст над Ардаратом — так звалася сумирна річечка, що впадала в Лох-Фін, хоча й живилася бурхливими гірськими водами, що аж піною бралися, стікаючи з нетрів Глен-Ардарату. Тут перспектива завітати до Рудої Відьми вже не здавалася йому страшною, принаймні не лякала так, як там, у місті. Джорді чудово знав, що містяни десятою дорогою минають і лігво Рудої Відьми, і саму Руду Відьму, яку ще частенько називали Безумною Лорі, або Божевільною Лорі. Жоден з тутешніх хлопчаків, яких дорослі щедро частували бабусиними оповідками та казковими ілюстраціями старої карги на мітлі, не поткнувся б туди, не маючи на те серйозної причини.
Утім, люди по-різному ставилися до жінки, прозваної Рудою Глен-Ардаратською Відьмою. Одним було досить побіжної згадки, аби включилася розбурхана уява, малюючи страшні картини, інші ж просто казали, що в тому орендарському будиночку живе проста самітниця, яка нікому не коїть ніякого лиха, заробляє собі на прожиття ткацтвом, розмовляє з птахами та звірами, з якими носиться як з рідними дітьми, і водить дружбу з ангелами, ельфами та гномами, що водяться в Глен-Ардараті.