Лорі дивилася на Мак-Дьюї, і на її обличчя мимовільно повернувся вираз сумовитої ніжності.
— Ендрю, — сказала вона, — сьогодні вранці ти зчинив біля мого дому такий галас!.. Ти що, завжди такий нетерплячий? Я вийшла, але ти вже поїхав додому…
Її простота, якої Мак-Дьюї ще не встиг осягнути як слід, обеззброювала його, і чоловік не знав, що йому робити, що казати. Аж ось у сусідній кімнаті тихо ворухнулася дочка — і тієї ж миті все інше відійшло для нього на задній план.
— Ходімо, Лорі, — заквапився Мак-Дьюї, беручи жінку за руку, і повів її до кімнати.
Лорі скинула капюшон. На ній була якась м’яка одежина кольору старого моху, яка вигідно відтіняла її очі та волосся. Жінка підійшла до ліжка і опустилася на долівку. Дівчинка дивилася на неї стражденними очима, але Лорі не поспішала ані говорити з нею, ані пестити. Мак-Дьюї здалося, що жінка і дівчинка дивляться одна на одну безкінечно довго, і погляд Лорі заміняє їй і дотик, і слова.
— Як звати дівчинку? — запитала вона нарешті.
— Мері. Мері-Руа.
І тоді Лорі гукнула тихим, ніжним голосом:
— Мері-Руа… маленька Мері-Руа… Ти мене чуєш?
— Не чекай, що вона відповість, — промовив Мак-Дьюї. — Вона он… у дівчинки був шок, і вона тепер не може говорити. А почалося все з того, що я…
— Ох, Ендрю. — Лорі з невимовним жалем подивилася на нього. А потім запитала: — Можна, я візьму її на руки?
Голос ветеринара знову став шорстким. Йому так захотілося побачити свою дочку в обіймах Лорі, що він не стримався і вигукнув:
— Так, звичайно, візьми. Візьми її на руки, Лорі, не дай піти від нас.
Лорі схилилася над ліжком, узяла дівчинку на руки, підняла її і прихилилася до неї головою. Ця картина пробудила у Мак-Дьюї таку невимовну ніжність, що йому здавалося: ще трохи — і серце його розірветься від щастя. Лорі по-турецьки всілася на долівці, пригорнула дитину до себе і притулилася щокою до її волосся, достоту так, як Мак-Дьюї уявляв собі цей момент. Хоча він не міг передбачити, що це видовище виявиться настільки приємним; що Лорі шепотітиме на вушко дівчинці пестливі слова і буде гладити, гойдати, наче рідну. Не міг він передбачити ані мольби, що лоскотала горло, ані любові, що лилася без жодної міри, ані речей, що промовляли Лоріні вуста, торкаючись волосся та щоки недужої дитини, ані нав’язливої древньої колисанки, яку вона співала Мері до щему приємним голосом:
Проспівавши половину другого куплета, вона раптом замовкла, ще міцніше притиснула дівчинку до себе, обернула до Мак-Дьюї спотворене мукою лице — і мовила:
— Ендрю! Її лишилося так мало…
Смертельний страх пробрав Мак-Дьюї, на чолі його проступили великі краплі поту. То що, це не була остання битва? Невже Мері-Pya настільки встигла віддалитися від них? І може, уже надто пізно? Навіть Лорі виявилось не під силу втримати дівчинку чи повернути назад.
Кімнату освітив сліпучий спалах, потім оглушливо гримнуло і зірвався різкий вітер. Барабанний дріб важких дощових крапель ставав чимраз частішим, аж поки остаточно злився у суцільний шум зливи. Гроза над долиною набирала сили.
29
Ха-ха! Ну, як вам моя гроза?
Сказати, що я про це думаю? Я не люблю грозу. Я ненавиджу грозу. Гроза лякає мене до смерті. Терпіти не можу гроз. Від грози кожна шерстинка на моєму хутрі стає дибки; в такі моменти я не можу зосередитись і вся, від кінчика хвоста й до носа, аж тріщу — така я наелектризована.
Казала ж я вам, що тільки-но стану богинею, як покажу, на що я здатна. У мене досить сили, аби видобувати з неба дощі, громи та блискавки. А втім, я навіть гадки не мала, що в мене вийде отаке.
Між іншим, це вже не перший випадок, коли я витворю щось божественне, а потім сиджу і тремчу. Ага, вас дивує, що нам, богам, знайоме почуття страху? Так хіба не ви створили нас силою вашої уяви, хіба не ви надали нам подобу летючих птахів і ходячих тварин? Чого ж тоді дивуєтеся?
Божеством я була — божеством залишилася. Та коли вже начистоту, то для однієї невеличкої кішки цього трохи забагато. Бо це зобов’язує тебе.
Скільки разів у сиву давнину, перебуваючи у священному храмі Хуфу мого безцінного Бубастіса, я просто гинула з нудьги, що неминуча при моєму ремеслі; мене діймали людські юрми, що наводняли храмове подвір’я, благуваті чоловіки та жінки, що падали переді мною ниць та засипали подарунками;