Як я ненавиділа ті моменти, коли вона перекидала мене через руку і волочила за собою, мов ганчірну ляльку, а все ж тоді, у ту мить, коли ще трохи — і я б задихнулась та вмерла у чорному комині, відчувши ці пам’ятні запахи, я раптом дуже захотіла, щоб вона знову носила мене. Мені стало так тужно, що несила передати, і я зібрала всі свої сили, готуючись до відчайдушного, вирішального кидка.
Знову сяйнула блискавка, і при її світлі я побачила отвір, яким закінчувався комин; він був такий близький — і водночас такий далекий! Потім гримнуло так, що комин затрусився, і на мене знов посипалися сажа, шматочки цегли, сухого розчину…
Я наче навіжена махала лапами, і врешті, на якусь коротку мить, мені вдалось намацати тверду поверхню і відштовхнутися від неї! Вище, де відколовся шмат цеглини, була суха шорстка виїмка. Я дотягнулася до неї, зачепилася — і щосили подерлася вгору.
Відштовхнутися, потягнутися — і все, я вільна!
Вільна, вільна! Я вискочила з тісного страхітного комина, опинилася на даху, де вирували дощ і вітер, і всім тілом припала до крівлі.
Коли знову сяйнув бузковий спалах, я побачила, що у дерево біля дому влучила блискавка і воно розчахнулось надвоє. При падінні одна його гілка упала на дах і лежала тепер, як місток. Я скокнула на гілку, а ще за мить, жива і неушкоджена, стояла на землі.
Першим ділом я подумала, що було би незле десь сховатися від завиваючого вітру і зливи з блискавками та громами. Дехто з котів любить дощик, проте я точно не з їхнього десятка. Потім у мене сяйнула думка, що не завадило б почиститись, бо після комина я, мабуть, була чорна, як та сажа, а я ж, знаєте, навіть серед котів відзначалася охайністю.
Привалені гілки упалого дуба утворювали на землі такий собі курінець, і коли я в нього залізла, там майже не було вогко. Я не знала, в якому я місці, проте мене це не бентежило нітрохи. Я вирвалася з-під замка, і це було найголовніше. Бо коли тобі треба надвір, а тебе замикають, можна просто сказитися. Коли закінчиться ніч, я одним махом розберуся, де я, що я, а тоді вже спокійнісінько придумаю, що робити далі.
А поки дійде до діла, я вирішила вмитися. Так, спершу лапки, тоді подушечки на них, а потім — голову, мордочку і вуха.
«Томасино, вертайся додому!»
Мені не почулося? Неначе хтось мене гукнув. Так, тепер бік, потім плечі, а потім…
«Томасино — додому!»
«Хто — я? І в таку погоду? Та я навіть не знаю, в який бік бігти!»
«Яка погода, Томасино, ти про що? Ти й так уже мокра як хлющ. Ой, швидко ти забула запах Мері-Руа, тільки-но вилізла з комина — і одразу забула. Ану біжи додому, дурна кицька!..»
«Е, ні, я не забула. І тепле блюдце з молоком, смачненька каша на сніданок, пильнування мишачих нірок, і смак солоних сліз на щоках Мері-Руа, коли вона прокидалася серед ночі та плакала. Таке враження, неначе я давно відбилася від дому… А й справді, хочеться додому. Мені…»
Ага, та це ж я говорила весь час. Не було тут ніяких голосів, а все, що я чула, — це мій внутрішній голос. Я перестала умиватись і прислухалася. Грім ущух.
«Додому!.. Додому, Томасино!..»
«Таж я грози боюся!..»
«Додому, кому кажуть!..»
Я покинула свій курінець. Дощ сипонув просто в морду.
«Добре, — сказала я, — ось тільки домиюся…»
Загалом, наш рід завжди славився вмінням мислити по-філософськи.
Я розправила антени своїх вусиків, перевіряючи, чи зможу взяти потрібний напрям. Черговий спалах блискавки — і вони ледь не обвуглились. Зате побачила стежку, і коли грім знову затих, я через шелест дощу тільки зараз уловила шум розбурханого ручаю, що тік десь зовсім поряд. Ручаї впадають у річки, а річки біжать до моря. Я знала, що мій дім десь поблизу морської затоки. І я побігла вперед.
О, якби мені хтось сказав, що дорога буде такою довгою і далекою, дощ — таким холодним і мокрющим, а буря — такою страшною, то я нізащо в світі не пішла б! Хто-хто, але тільки не я.
Подушечки в мене на лапах потерлися та потріскалися, холод пробирав до кісток, грім притуплював усі відчуття, а відчай і страх заповнили моє єство по самі вінця. Сто разів я припиняла боротьбу і починала шукати притулок для змоклого знесиленого тіла, і сто разів отой внутрішній голос гнав мене далі: «Додому, Томасино!».
І я то бігла риссю, то пускалася вскач, а подеколи просто повзла. Та от нарешті я дісталась до дороги, перебігла по мосту через річку і досягла околиці, де починалися будинки. Однак я була така знесилена, що навіть кроку не могла ступити, і на хвилинку прилягла під живоплотом, уже не відчуваючи різниці між бдінням і сном, між життям і небуттям.
І я таки заснула, напевне, від знесилення, і мені навіть наснився сон, бо я тоді була не Томасиною, а кимось іншим. Мені снилося, що я сиджу на золотому троні, і в цей трон із щирого золота вроблені котячі очі із зелених смарагдів. На шиї в мене — золотий нашийник, а під моїми лапками — подушечка, пошита з найчистішого льону і наталована чистим пухом.