Другий крик Мері-Pya, котра впізнала свою кішку, і зойк місіс Мак-Кензі пролунали майже одночасно.
— Томасина! Томасина! — маленька дівчинка показувала пальцем на вікно, яке знов було чорним і чистим.
— Боже, помилуй нас, грішних! — підключилася місіс Мак-Кензі. — Томасина нашої Мері воскресла і повернулася до нас!
Ендрю Мак-Дьюї із шаленим вогнем в очах зірвався з місця і закричав:
— Ні, ні!.. Не з’їхав же я з глузду! Невже це привид Томасини прийшов забрати Мері-Руа?
Вікно знову ожило, проявивши голову і тулуб кішки, яка вже втрачала терпець, бачачи тупість людей, що скупчились у теплій та сухій кімнаті та нічого не робили. Першим повернувся до тями Віллі Беннок із добрим серцем і тверезим розумом.
— Це не привид! — закричав він. — Це справжня Томасина, жива-живісінька. Невже ви не пустите її до дитини…
Мак-Дьюї схопився за можливе диво, як потопаючий хапається за соломинку.
— Місіс Мак-Кензі, — надсадно прошепотів він, аби тварина часом не злякалася, почувши його голос. — Місіс Мак-Кензі… Вона вас знає… Відчиніть вікно… Тільки обережно, благаю, дуже обережно.
Стара хатня робітниця з тремтінням підвелася і при тьмяному світлі ламп і мерехтливих свічок, притримуючи однією рукою свій капот, аби, бува, не розкрився, пішла до вікна, знову темного і порожнього.
У кімнаті повисла нестерпна напруга, й ніхто, крім Лорі, не почув сухого лопотіння важких крил Ангела Смерті, що відлітав звідси, спіймавши облизня.
Місіс Мак-Кензі повільно, обережно, немов робила щось заборонене, підняла віконну раму. В кімнату влітали хвилі гнаного вітром дощу — оце й усе.
— Киць-киць, — старечим надтріснутим голосом гукнула хатня робітниця. — Ходи сюди, Томасино! Йди, поїж кашки!..
А потім, пересилюючи завивання вітру, почувся мелодійний голос Лорі.
— Таліто!.. Ходи до мене, моя кицю. Таліто, до мене!..
Промокла, забрьохана кішка з тихим стукотом зіскочила на підлогу, оглянула всіх, хто тут був, тихенько нявкнула, вітаючись, обтрусилася, розбризкуючи по кімнаті краплі бруду, а потім, підіймаючи разом передню й задню лапи — по черзі то ліві, то праві, — затрусилася в дивному танці: так вона обсихала. Практичний Віллі Беннок непомітно прослизнув за її спиною і з гучним ляскотом зачинив вікно. А потім усі стояли, скупчившись навколо кішки, і ніби не могли начудуватись нею. Та не було жодних сумнівів: це Томасина, і вона таки повернулася додому.
Це було щось зовсім неймовірне, однак усе відбувалося наяву. Ендрю Мак-Дьюї опасисто наблизився до кішки: йому здавалося, що варто лиш її торкнутися, як вона перетвориться на цівку диму і розчиниться в повітрі, або його руки спіймають порожнечу, бо це просто видиво, мана, а чи й групова галюцинація… Та коли його руки намацали кішку і обережно підняли вгору, вона засичала доволі-таки натурально. Тварина була справжня, мокра і сердита. Мак-Дьюї тримав її так, неначе то була не кішка, а Святий Грааль.
— Господи! Господи! — волав не сам Мак-Дьюї, а його душа. — Дякую тобі, Господи!
Мак-Дьюї підніс Томасину до Мері-Pya, яка лежала на руках у Лорі, та віддав її дівчинці. I Мері-Pya, яка враз передумала помирати, стала обіймати свою любимицю, укривати її поцілунками. Томасина замуркала, і Мері своїм тоненьким, надламаним голоском, який щойно повернувся до неї, який і голосом назвати було важко, запищала:
— Тату… тату! Ти повернув мені Томасину! Справжню Томасину, цілу і живу!
Так, на дівчинку ще чекало тривале одужання, але саме в ту мить її світ повернувся до неї. Оцей великий, пахучий, ні з чим незрівнянний чоловік знову став Богом.
Спостерігаючи за своєю дочкою, Мак-Дьюї відчував, як у надрах його душі борються збентеження, відчуття полегші та безмежна вдячність.
— Ти розумієш її? — запитав він у Лорі.
На кутики її губ повернувся давній вираз смутку, ніжності й захоплення, а очі світилися мудрістю. Лорі піднялася і поклала дівчинку з прилиплою до неї Томасиною у ліжко. Та щойно Мері-Pya відпустила тварину, як та одразу ж заходилася вмиватись, чепуритись. Роботи було чимало: зализати подушечки лап, які потріскалися й кровоточили, дати раду понівеченим кігтикам… Та незважаючи на зайнятість, у Томасини, як і в старі часи, знаходилася хвилька-друга, щоб лизнути шорстким язичком шию, щоки своєї господині, з колишньою ворожістю зиркнути у вічі здорованеві з рудою шерстю на обличчі та голові і підозріло мокрими щоками, котрий усе стовбичив над нею і витріщався так, неначе в житті її не бачив.