Гроза нарешті перейшла і покотилася далі, гримаючи десь удалині. Дівчинка знову взяла кішку на руки, та нітрохи не пручалася, і за кілька секунд обидві спали міцним сном.
Віллі Бенноку та місіс Мак-Кензі було наказано відпочити та відіспатися. Дощ перейшов, вітер також ущух… У двері постукали. Коли Мак-Дьюї відчинив, на порозі стояв преподобний Ангус Педді — осовілий від безсонної ночі, одягнутий по-домашньому. Ані він сам, ані його сім’я за цю ніч не склепили повік.
— Ендрю, — промовив священик, — дивлюся, в тебе світиться.
Мак-Дьюї забарився на порозі, роздивляючись свого друга. У виразі його обличчя щось змінилося — тепер там читався безмежний, цілковитий спокій. В очах, які дивилися з-за скелець у позолоченій оправі, не було більше заклопотаності чи тривоги.
— Ага, — сказав Мак-Дьюї. — То ти уже знаєш.
Педді, звісно, не мав нічого проти того, аби Мак-Дьюї повідомив йому щасливу новину — чому б не зробити добре другові! — але він був просто зобов’язаний розповісти йому про одкровення, яке зійшло на нього тієї ночі, про ту чудесну впевненість, що його молитви та молитви Мак-Дьюї не залишилися непочутими.
— Так, — відповів він, — я знаю. Дівчинці краще, і вона буде жити…
— Вона вже знову може говорити.
Педді кивнув. Коли й це не здивувало пастора, Мак-Дьюї, розтягуючи кожне слово, повідомив:
— До неї повернулась Томасина, — і став чекати, яке враження справить на друга ця звістка. Та Педді спокійно кивнув і сказав: — Ага, навіть так. Непогано…
Вони зайшли в дім і навшпиньки пробралися до дитячої, де Лорі пильнувала сон дівчинки й кішки. Обличчя містера Педді освітилося життєрадісною усмішкою, душа від щастя аж співала.
— Еге, — промовив він. — Чудова картина…
Раптом Мак-Дьюї пригадав дещо, що збентежило його, і коли всі троє зібралися у нього в кабінеті, що був навпроти дитячої, він сказав:
— Лорі…
— Так, Ендрю…
— Коли місіс Мак-Кензі відчинила вікно і покликала Томасину, ти теж її покликала, але іншим ім’ям. Що то було за ім’я?
— Таліта…
— Таліта? — спантеличився містер Мак-Дьюї.
Ветеринар перевів здивований погляд на преподобного Педді, і той, не стримавшись, пирснув сміхом, а потім пояснив:
— Євангеліє від Марка, розділ п’ятий, вірш тридцятий п’ятий та подальші.
Лорі усміхнулася, проте Мак-Дьюї й далі виглядав спантеличено.
— Я спробую прочитати по пам’яті, — сказав священик, — або ж принаймні передати зміст. — Він скинув очі догори і, обернувши погляд усередину, почав: — «Як Він ще говорив, приходять від старшини синагоги і кажуть: Дочка твоя вмерла; чого ще турбуєш Учителя?.. А Ісус, як почув слово сказане, промовляє до старшини синагоги: Не лякайсь, тільки віруй! І прийшов Він до нього у дім, і бачить метушню та людей, що плакали та голосили, і сказав: Чого ви метушитеся та плачете? Не вмерло дівча, але спить…»
Лорі досі всміхалася — таємничо, спокійно, і Мак-Дьюї насупився.
Містер Педді продовжував далі:
— «І взяв Він за руку дівча та й промовив до нього: Таліта, кумі, що значить: Дівчатко, кажу тобі: встань! Ту ж мить підвелося дівча й ходило. І всі жахнулися з дива великого!..»
— Не розумію, — хрипко проказав Мак-Дьюї, та в думках його став пробиватися якийсь проблиск.
— Вона не померла, а спала, — пояснила Лорі. — Я саме була в лісі й бачила, як діти гралися в похорон. А коли вони пішли, я ту могилу розкопала. Мало чого, ви ж знаєте, що таке дітиська.
Мак-Дьюї мимохіть аж охнув.
Лорі наморщила чоло, подумки вертаючись до того дня.
— Я трохи сплакнула над нею, бо треба мати камінь замість серця, щоб не заплакати, коли перед тобою шовкова коробка, а в ній — кішка, лежить, як жива. І тут — вона чхнула.
Чоловіки уважно слухали розповідь Лорі.
— Я витягла її з коробки і забрала додому. Ще й подумала: які негідники ці діти, що поховали живу кішку. І назвала її Талітою.
Містер Мак-Дьюї ще раз зітхнув і замислено промовив:
— Дякую тобі, Лорі.
Пам’ять містера Мак-Дьюї повернула його до подій того дня: ось він наказує Віллі Бенноку приспати Томасину, ось починається метушня коло пса, ось Віллі Беннок виносить надвір Томасину, котра, як виявляється, не вмерла. Таємничий параліч минув сам собою, як це подеколи трапляється. Від невеселих спогадів защеміло серце.
Лорі зазирнула їм у вічі, побоюючись прочитати в них осуд, але нічого схожого на осуд не побачила.
— Як ви подивитесь на те, щоб ми поснідали? — запитала вона. — Піду я, напевне, на кухню, зігрію каші, чаю вам заварю…
Мак-Дьюї зосереджено напхав люльку і мовчки закурив: він усе ще був під враженнями від почутого. Містер Педді почекав трохи, що друг заговорить, та коли той і далі мовчав, запитав: