— Тебе щось гнітить, Ендрю?
— Так, — зізнався ветеринар і, ще мить повагавшись, додав: — Отже, ніякого дива, про яке ти казав, насправді не сталося…
Кругле обличчя містера Педді освітилося чарівною життєрадісною усмішкою.
— І тобі, хто спершу думав, що диво є чи може статися, стало шкода мене. Що ж, Ендрю, дякую за співчуття. Ні, дива не сталося. Та якщо зібрати воєдино всі події та знову прокрутити від початку до кінця, то погодься, задумано просто чудово!
Мак-Дьюї аж дух перейняло: друг знову знайшов, чим його здивувати, і разом з тим розвіяв усі його сумніви та смуток, розвіяв так, як ще ніколи не розвіював за їхню довгу дружбу. Однією нехитрою фразою, промовленою від чистого й щирого серця, він відкрив перед Мак-Дьюї не тільки свого Бога, а і його, Мак-Дьюї, з яким той довіку житиме у мирі та злагоді. У цьому Педді вже не сумнівався.
Мак-Дьюї повільно потягував люльку. Він огортав свої думки димовою запоною, потім шукав їх, відстежував їхнє становлення, пригадував, перевіряв одну деталь за другою. І врешті тихо сказав:
— Так, Ангусе. Твоя правда.
З кухні почувся шум: це Лорі поралася коло чайників, каструль та сковорідок. Так шумить людина, яка прийшла у дім з твердим наміром у ньому залишитися.
33
Скажіть, я вас попереджала? Так отож!
Чи вам доводилося чути щось подібне?
Мені ледве віриться, що я знову вдома, але це справді так, і я — та сама Томасина, котра спочатку захворіла та була приспана тим самим лікарем, що мав би не вбивати, а зціляти. Потім я була похована своїми друзями та викопана жінкою-дивачкою, і після того почалося предивне життя серед чудернацьких людей і тварин та під іншим ім’ям. Аж ось однієї ночі, коли я, судячи з усього, заснула в шухляді з лавандовими мішечками, я прокинулася, пригадала, ким була насправді, та й повернулася додому.
Про те, що сталося зі мною, де я була від тої миті, коли мене поклали на стіл у кабінеті містера Мак-Дьюї, а Віллі Беннок підніс до мого носа ганчірку, змочену хлороформом, — і дотепер, я нічого не знаю.
Одного дня Мері-Pya та жінка, яку звали Лорі, та сама, котра відкопала мене із могили і стала дівчинці за матір, та ще містер Мак-Дьюї узяли мене до Глену, де я нібито мешкала під чужим ім’ям. Проте я не впізнала там нікого і нічого.
До мене підійшов великий жовтавий котисько з розірваним вухом і мордою, що аж рясніла бойовими шрамами та любовними ранами, — повірте, я знаю типів! — і сказав:
— Привіт, богине! Як поживаєш?
І я засичала просто йому в очі. Я ще нікому не дарувала такої зухвалості. Потім вибіг шотландський тер’єр, розкрив свою смердючу пащу, загавкав і закричав:
— Здоров, Таліто! Де тебе носило?
Йому, звичайно, також перепало. Я була рада, коли ми покинули це місце. Не сподобалось мені тут.
Невдовзі після мого повернення містер Мак-Дьюї одружився з жінкою Лорі. Мене це, правду кажучи, серйозно здивувало, адже я навіть гадки не мала, що вони знайомі. Це була та сама Лорі, котру тутешні обивателі називали Безумною, вважали відьмою і напівбожевільною. Зате тепер ми точно знаємо, чого вартий людський поголос. Ніякого божевілля у Лорі й близько не було. То була звичайна собі жінка, дуже проста у поводженні, приємна і товариська. Крім того, вона як ніхто інший рахувалася зі мною.
Найбільше в цій історії мені сподобалося те, що вона стала Мері-Pya мамою, тож дуже скоро дівчинка одужала і почала ходити, і вже не тягала мене із собою повсюди. Ага, невже я забула? Поки мене не було, Мері-Руа хворіла. І тепер, коли вона облишила цю звичку, це означало, що я матиму трохи спокою та часу, аби як слід зайнятися своїми хатніми справами. А втім, уночі я все так само застрибую в її ліжко, скручуюся калачиком у неї в ногах — і засинаю. Старі звички сильніші за нас.
О, так, ще одна зміна, надто серйозна й кумедна, щоб я про неї не згадала. Після мого повернення містер Мак-Дьюї чомусь узяв собі в голову, що я йому дуже подобаюсь, і став носитися зі мною, наче дурень з торбою, все домагався моєї любові. Ха-ха, ви колись уявили б таке? А як він упадав коло моїх потрісканих подушечок і пошкоджених кігтів!.. Неначе я кішка якоїсь графині.
Та зі мною цей номер не пройде, і вся його любов була коту під хвіст. Не любила його колись — і тепер не любитиму! Пахне він досі огидно, старим тютюном та медичним халатом, а коли хтось йому не догоджає, він, як і перше, випинає своє бородище і реве, як бугай. Та тільки не на мене — зі мною він такий, що хоч до рани прикладай. Щораз, коли я бачила, що він от-от візьме мене на руки, то тікала геть. Коли він мене кликав — я не йшла. Коли протягував руку, наміряючись мене погладити, я прищулювала вуха до голови, лютилась і запускала пазурі йому в шкіру. Та от біда — його це, схоже, зовсім не бентежило, і він і далі допікав мене своєю недоречною увагою. А знаєте, яка це прикрість, коли хочеш когось позлити — хоч би кого, — а він не злиться!