Джорді добре знав, що різні люди по-різному ставляться до Рудої Відьми. І якщо правда, що козуля з пагорбів Бен-Інвера навмисне приходить, аби поїсти з її рук, птахи сідають їй на голову та плечі, форель з лососями виходять на прозоре мілководдя, лише зачувши її голос, у стайні за її хатиною живуть не тільки ті звірята, яких вона знаходить у лісі та кам’янистій улоговині, а й ті, що самі інстинктивно приходять до неї, шукаючи порятунку, і знаходять його, тоді чому б не ризикнути і не довірити їй хвору жабку? Принаймні, це більш ніж достатня причина, щоб зважитись на ризиковану пригоду, а вже там якось буде!
І хлопчик горбатим містком перейшов через річку. Дорога в ліс, що темнів на початку Глен-Ардарату, пробігала повз Ардаратський замок, точніше, те, що залишилося від нього: круглу центральну вежу та напівзруйновану кам’яну куртину.[7]
Від місця, де починався видолок, до помешкання Рудої Відьми було з милю або й трохи більше. Її хатина стояла у самісінькому серці лісу, і навіть хлопцеві у формі скаута-вовчика, так-сяк обізнаному з лісом, треба добре зібратися з духом, аби пірнути у вічні сутінки, які стояли між замшілими дубами, крислатими буками та густими ялицями, і рушити вперед через папороть, яка сягала вище голови. Щоб відігнати похмурі думки, Джорді уважно роздивлявся лісові квіти, які росли обабіч стежки і рясно квітли в цю липневу пору, та пригадував їхні назви. Он фіолетова армерія, а ось багряний очній цвіт, онде жовтий рокитник, а ото рожевіє дика троянда, переплетена з ожиною, яка також укрита білим цвітом; наприкінці літа — на початку осені кущі ожини будуть гнутися від солодких-пресолодких чорних ягід. Упізнав і червоний ліхніс, і блакитні дзвіночки, і справжні шотландські проліски, що густо вкрили галяву, яку наче навмисне обсадили по колу деревами, щоб феї мали де хороводити. Навіть дерева, які обступали галявину й через які на землю пробивалися снопи сонячного світла, також були покриті цвітом.
Далі пагорб крутішав, і Джорді почув стрімкий плин невидимої води. Він присів на хвильку, даючи перепочинок ногам, витягнув жабку з коробки і поклав її на мох. Жабка не рухалася, тільки дрібно тремтіла. Бачачи страждання нещасної безпорадної тваринки, Джорді ледь не розплакався, поклав жабку назад і твердо вирішив не гаяти ані хвилини та довести задумане до кінця.
Нарешті перед ним замрів будиночок, який він шукав, і хлопчик, пригадавши всю обачливість червоношкірих слідопитів, яку прищеплювали скаутам з його загону, спинився, зачаївся і вирішив для початку розібратися, що до чого.
Мурована хата була довга й вузька, а на даху, обабіч, наче вуха з двох сторін, стриміла пара коминів. Вікна, які скидалися на очі, були прикриті зеленими віконницями, і складалося враження, що ця хата, яка стояла край галявини на такому собі плоскогір’ї — видолок тут розганявся вшир, — вийшла з нетрів і придрімала. Річка, подібно до видолка, тут також розширялася, і плин її вод різко сповільнювався. За хатиною, трохи осторонь, стояла ще одна мурована будівля, так само довга і вузька. Скоріш за все, колись тут була клуня або хлів. Міцно притискаючи коробку до серця, що шалено гупало у грудях, Джорді ретельно вивчав оточення.
Перед хатою, наче живий, стояв кремезний дуб, і його грубезний стовбур скидався вгору на добрий десяток метрів. Кремезне дубове гілля торкалося черепичного даху, а верховіття нависало над будинком, як шатро. Дерево було старе — років двісті, а може, й більше. З найнижчої гілки звисав посріблений дзвоник, від дзвоника відходив тоненький шнурок, що досягав до самої землі та ще трохи стелився по ній. Джорді стояв, затамувавши подих, і коли слух його помалу призвичаївся до звуків довкілля, він розібрав високий, чистий і приємний спів та якийсь дивний приглушений стукіт, які долинали з будинку. Спів зачарував хлопця, а от стукіт йому одразу не сподобався: було у ньому щось недобре, лиховісне. Джорді ще жодного разу не бачив ручного ткацького верстата, тож не знав, що так стукає ножний привід у ньому.
Угорі, на гілці гладенького сіро-зеленого бука сиділа руда білка й сердито цокала на хлопчика. Крук і чорна чубата галка, які досі лише сварилися між собою, раптом залопотіли крилами, закаркали і взялися лупити одне одного потужними ударами крил, геть-чисто розігнавши синиць і малинівок, жовтих плисок і дроздів, волових очок, горобців і зябликів — словом, усе тутешнє птаство. Чорні птахи кружляли над коминами і шумно зводили свої рахунки. Ось між деревами майнули дві чорно-білі сороки, ще звідкись долинуло совине ухкання…