Джорді наближався до завершення:
— Чоловік у широкому поясі знов засміявся, та інший циган, у капелюсі та жилетці, штовхнув його плечем, і містер Мак-Кваррі пішов. Я хотів зазирнути під запону одного фургона, хотів побачити, які там звірі, але прибіг хлопчисько, більший за мене, і прогнав мене. Він мав батога.
Того ж вечора Мері-Руа переповіла усе почуте батькові. Він саме купав її перед сном і уважно слухав кожне слово дівчинки, неначе вона була йому рівня. Мушу визнати, мене вражало це, адже з дітьми — та й з нами, тваринами, теж, — дорослі розмовляють якимось особливим покровительським тоном, а це принижує, обурює!.. Але того разу, слухаючи доччину балаканину, містер Мак-Дьюї натирав мочалкою її шию та вуха і кивав, бурчав та гмикав абсолютно серйозно.
— Моя малесенька рожева жабка, — сказав він нарешті, — якщо дізнаюся, що ти крутилася коло циган, дістанеш на горіхи. Чим би вони не займалися, в них на думці одне. Цигани крадуть людей, і я щось не пригадую жодного випадку, аби вони змінювалися тільки тому, що поліція дозволила їм стати табором. Правильно я кажу?
Містер Мак-Дьюї нікому не довіряв купання дочки, і схоже, хатня робітниця ніяк не могла звикнути до того, що він це робить сам. Та за всієї моєї неприязні до цього бороданя я, кішка, яка й сама бувала матір’ю, можу засвідчити, що жодна кішка на світі не вмивала своїх кошенят так ретельно й завзято, як містер Мак-Дьюї увечері після роботи відмивав свою дочку. Ті вечірні години подобались йому чи не найбільше, і він був майже зовсім не противний, та, звісно, не в поводженні зі мною: мені не дозволялося заходити до ванної, щоправда, й не заборонялося сидіти в коридорі перед нею і заглядати всередину.
І він — ви тільки уявіть! — наспівував дочці своїм нестерпним громовим голосом чи не найдурнішу з усіх пісень, які мені доводилося чути. Я досі її не забула. Ось слова з неї:
Ну скажіть мені, що це за пісня, про що в ній співається? Та Мері-Pya, схоже, щось у ній розуміла, і коли батько грубим голосом виводив оте «Кіклі-макіклі, дінь-дон!», вона радісно вищала та лупила по воді своїми іграшками, поки вода цілком не заливала підступи до коридору, де сиділа я.
Потім містер Мак-Дьюї витягував дівчинку з ванни, довго тер її рушником, і коли все її тіло ставало червоним, казав:
— Ну, малесенька рожева Падді! Тепер цей гарненький голубий рушничок тобі дуже пасує. З чим будемо пити чай? Кіклі-макіклі Мері-Руа!..
І за весь цей час хоч би раз він помітив мене!..
Потім вони прямували в їдальню вечеряти. Мері-Руа, щоб бути трохи вищою, підкладала під себе цілу купу подушок. Після вечері вони йшли через коридор до дитячої, і там він з нею грався, а інколи розповідав смішні історії. Подеколи вона залазила йому на руки, сміялася, кумедно булькала і гралася з його колючою бородою, смикала за неї та дражнилася. А часом бувало й таке: вони бралися за руки і пускались у веселий танець, і якщо ви скажете, що саме так і треба ростити дітей чи кошенят, то навіть не чекайте, що я з вами погоджуся.
Того вечора Мері-Pya розходилася так, що навіть не схотіла читати молитву. На прохання містера Мак-Дьюї дівчинка завжди молилася перед сном. Це був віршик-прохання, вона завжди його читає, перш ніж піти до ліжка, але часом стає норовливою та вередливою. Ну, вже кому-кому, а мені це знайомо, я теж не дуже люблю, коли мене силують щось робити.
В такі моменти містера Мак-Дьюї наче підміняли, він з добродушного веселого бороданя перетворювався на жорсткого огидного типа, наставляв на дочку свою велику руду бороду і гримів:
— Ну, все, Мері-Pya, подуріла — і годі! Ігор на сьогодні доста. Бери молися, бо інакше доведеться тебе покарати.
— Тату, а чому мені треба молитись? — питала дівчинка.
Це запитання лунало від неї не менше чотирьох разів на тиждень. Мене це дуже забавляло, я ж добре розуміла, що дівчисько просто тягне час. Так само чинимо й ми, коти, коли нас силоміць примушують робити щось не те; в такі моменти раптом виявляється, що ти, наприклад, ще не вмився, причому вмитися потрібно не як-небудь, а, що називається, на совість.
Відповідь містера Мак-Дьюї завжди звучала однаково: