— Бо так хотіла б твоя мама, ось чому. Вона й сама щодня молилася.
Тоді Мері-Pya питала:
— А можна, я буду молитись і тримати Томасину?
І тоді я відверталася, щоб приховати усмішку. Я знала, як бурхливо реагує містер Мак-Дьюї на подібні запитання.
— Ні, ні, ні! Не можна. Вклякай негайно і молись як слід.
Як на мене, Мері-Pya щовечора повторювала своє запитання зовсім не для того, щоб позлити батька. Просто вона сподівалася, що однієї чудової днини він раптом передумає і відповість їй «так».
Такі речі завжди доводили Мак-Дьюї до сказу, і якщо зазвичай він дивився на мене просто як на порожнє місце, неначе мене зовсім не було, то тепер утопив би мене в ложці води.
Він підходив до доччиного ліжка, Мері-Pya опускалась на коліна, складала руки для молитви і починала своє звернення до Бога:
— Боже, благослови мою маму на небесах, і тата, і Томасину…
Я завжди чекала, коли вона згадає мене у цьому переліку імен, де знаходилося місце навіть таким дивним істотам, як Віллі Беннок і сміттяр містер Брайді, якого дівчинка чомусь любила. Тоді я підходила до містера Мак-Дьюї і з мурканням починала тертися об його ноги, залишаючи шерсть на холошах. Я добре знала, що всередині він аж кипить, але зробити щось безсилий. Ну як будеш кричати, брикати ногою чи лаятись, коли твоя дочка доходить до середини молитви:
Він надто серйозно ставився до таких митей, аби порушувати заведений порядок, а коли Мері-Pya закінчувала молитися, я вже була під ліжком, і хай він спробував би звідти мене витягти!..
Втім, до кінця молитви злість покидала містера Мак-Дьюї, і коли Мері-Pya лягала на подушку, розметавши по ній руді коси, він цілував дочку, бажав їй доброї ночі та подовгу дивився на неї. І коли в такі миті мені доводилося бачити його лице, здавалося, що борода втрачає свою жорсткість, а очі добрішають. Та що добрішають — вони блищали від вологи!.. Потому він глибоко й протяжно зітхав, розвертався і навшпиньках, неначе грався в якусь дитячу гру, виходив з кімнати.
А я ж тим часом залишалася під ліжком і дожидала своєї черги.
Коли батько виходив з кімнати, Мері-Pya гукала:
— Місіс Мак-Кензі! Місіс Мак-Кензі!
І коли приходила місіс Мак-Кензі, дівчинка казала:
— Я хочу Томасину.
І я, щоб не ускладнювати життя старій бідаці, навмисне підповзала ближче. Місіс Мак-Кензі нагиналася, видобувала мене з-під ліжка і вмощувала біля Мері-Руа. Містер Мак-Дьюї, котрий на той час усамітнювався в себе в кабінеті, чув звуки цієї вовтузні, знав, що вона означає, але вдавав, ніби його це зовсім не обходить…
Отак минув той день — схожий, як викапаний, на інші дні мого життя, якщо не брати до уваги болю у спині після падіння з Мері-Pya там, біля статуї Роб-Роя. Та ви й так усе знаєте. А наступного ранку я мусила полишити цей світ.
5
По четвергах містер Мак-Дьюї виходив з дому дуже рано, ще задовго до сьомої. Він об’їжджав довколишні ферми і мав устигнути повернутися в клініку, де в нього з одинадцятої до першої був прийом. Пообіддя залишалося вільним, і в разі потреби можна було зайнятися далекими фермами.
Того дня, збираючись у дорогу, він громовим голосом напучував Віллі Беннока:
— Я затримаюся на фермі в Бірні, в них там дизентерія, слід буде розібратися. Джок Мейсток має побоювання, що в його ерширських корів чорна ніжка,[10] потрібно з’ясувати, чи то справді вона. Киньте мені в саквояж кілька ампул з вакциною. Потім я заїду до Джона Огілві, перевірю його череду, а там, якщо матиму час, завітаю на птахофабрику Мак-Ферсона, бо вдова його щось хвилюється. Тож якщо я запізнюся, скажете відвідувачам, щоб трохи зачекали.
Потім, як і належить ветеринару, Мак-Дьюї у супроводі незамінного Віллі Беннока здійснив ранковий обхід своїх пацієнтів. Того дня він якось особливо гостро відчув усю карикатурність своєї роботи, яка була лиш жалюгідною подобою, як не сказати, пародією, на те, що відбувалося б у пристойному людському шпиталі десь в Едінбурзі чи Глазго. Там, Мак-Дьюї знав це достеменно, кожен ранок шпитального хірурга починається з того, що він у супроводі одного-двох інтернів, медсестри-господині та цілого почту сиділок статечно ходить із палати до палати, вивчає температурні графіки пацієнтів, ретельно оглядає хворих, ставить їм діагнози, призначає ліки, знаходить для кожного хворого слово підтримки і взагалі — не тільки лікує, а й вселяє надію на зцілення. Після гостин такого лікаря в палатах стає світліше, радісніше та спокійніше, і кожен пацієнт відчуває в собі приплив нових сил для боротьби з недугою.