Ось чому ветеринар не дуже полюбляв вертатися до Інвераноха, де на нього чекала приймальня, повна не тільки своїх, а й заїжджих із різних Ліверпулів, Бірмінгемів, Лондонів з їхніми пещеними дармоїдами.
Була вже чверть по одинадцятій, коли Мак-Дьюї в’їхав на задвірок клініки, зайшов через чорний хід, віддав Віллі Бенноку саквояж, переповів у двох словах, де був і що робив, помив руки, вдягнув свіжий халат і звично визирнув у приймальню, виставивши наперед руду бороду. Віллі Беннок хотів щось сказати, та Мак-Дьюї весь час говорив і не дав йому вставити слова.
У приймальні панувала та сама картина, що й будь-якого іншого дня: лавки та стільці, усаджені селянами з околиць у робочих фартухах, комбінезонах і ще в казна-чому сірому, невиразному, та городянами, які вдягалися яскравіше і цікавіше. Самотнім острівцем яснів екстравагантний ультрамодний капелюшок однієї дами — хазяйки шоколадного шпіца з ревматичними очицями. Словом, картина як картина, звична в цю пору року, і годі чекати, що вона принесе тобі щось інше, крім задавненої дратівливості та злої нетерпимості до всіх. Як же Мак-Дьюї ненавидів своїх клієнтів і свою роботу!..
Та хай там як, а він примусив себе оглянути всіх прийшлих, ще раз пробігся по них очима — і мало не здригнувсь од несподіванки, помітивши серед присутніх невеличку постать. У дальньому кінці приймальні, на самісінькому кінчику останнього стільця, останньою у черзі, рівнесенько, мов кілок проковтнувши, сиділа його Мері-Руа.
Мак-Дьюї аж почервонів од люті, побачивши такий непослух, адже дитині (і місіс Мак-Кензі чудово це знала!) було категорично заборонено переступати поріг його кабінету, відділення з клітками та оглядової кімнати: серед хвороб, від яких потерпали чотириногі пацієнти, було чимало й таких, які передавалися людині. Один такий випадок уже був, невже цього мало!
Відчуваючи, як закипає лють усередині, Мак-Дьюї прискіпливо поглянув на дочку — і тільки зараз помітив, що хвиля золотаво-рудого волосся, яке спадало дівчинці на груди, — це не волосся, а її руда кішка. Мері-Руа міцно притискала до грудей свою Томасину, і та сиділа, поклавши голову на груди дівчинці, як дитя — на груди матері. І перш ніж Мак-Дьюї встиг суворо запитати, що це за такі безглузді ігри, ще й усупереч його батьківській волі, до нього підійшов Віллі Беннок і тихенько шепнув:
— З бідною кішкою щось несусвітне. Схоже на параліч лап. Дівчинка вже знудилась, чекаючи на вас.
Містер Мак-Дьюї сказав:
— Ти не гірше за мене знаєш, що дівчинці сюди не можна. Та вже гаразд, прийшла то прийшла, нехай чекає черги, як усі. — І, звертаючись до жінки, що сиділа найпершою, мовив:
— Заходьте, місіс Кехні, заносьте свого пса, зараз подивимось, що в нього з вухами.
Щойно він устиг це промовити, як знадвору долинули звуки галасливої вовтузні. Шум ближчав з кожною секундою, нарешті двері до приймальні розчахнулися, і хвиля вуличного галасу обдала всіх, хто там був.
До клініки ввірвався цілий натовп із дітей, які галакали на всі лади, домогосподарок з прилеглих будинків, що на ходу витирали руки об фартухи, й кількох чоловіків, які прибігли на шум. Осердям цього тирлища були священик Ангус Педді, старий Таммас Моффат — сліпець, що торгував олівцями й шнурівками на розі Хай-стріт і Фор-стріт, і констебль Мак-Кваррі. В руках у констебля корчився від болю закривавлений, весь у бруді, з нашийником і повідком, собака Брюс — поводир Моффата, придбаний парафіянами. Ініціатором цього благого почину був не хто інший, як сам містер Педді, а скидалися на собаку всім миром, хто скільки міг.
Мак-Дьюї ще не встиг зачинити двері до оглядової, й коли до клініки ввірвалася ця веремія, він рвучко обернувся назад.
— Так-так-так, що там у нас? Ану розступіться. Усіх, хто не має до цього стосунку, всіх, окрім містера Педді, Таммаса і полісмена, попрошу звільнити приміщення. Ангусе, що таке?
— Втрапила під машину, сер, — відповів замість пастора констебль, жваво звільняючи приймальню від зівак. — Буквально хвилину тому, якийсь заїжджий тип промчав як навіжений. Узяти ми його візьмемо, куди ж він дінеться від нас, лебедик, та от щоб собака допіру не здох. Той гад проїхався по ньому обома колесами. Тож ми взяли собаку — і мерщій до вас.