Я мала таємну лазівку, але ж ви розумієте, користуватись нею я могла тільки тоді, коли поблизу нікого не було, бо коли про неї знатимуть, вона вже не буде таємною! І взагалі, коли оселяємось у новому домі, ми щонайперше прокладаємо собі такі нікому не відомі, окрім нас, доріжки. А наївні люди щиро вірять, що коли дім замкнути, то кіт нікуди з нього не подінеться. Між нами кажучи, таких будинків або сховків, з яких котові нізащо не вилізти, на світі раз-два та й нема.
Я любила встати рано-вранці, задовго до світанку, вийти надвір, оправитись, нашвидку вмитися, гарненько вкласти своє хутро, оглянути нашу галявину, словечко перемовити з сусідками та сусідами, які уже або сидять на своїх сходах, або займаються тим самим, що і я. То була найприємніша пора доби, і я щоразу з нетерпінням чекала передранкової пори. Яка це благодать, коли тебе не сковує людська опіка! І щоразу я поверталася додому ще до того, як прокидалася Мері-Руа.
Та того дня все було інакше. Я розплющила очі о звичній годині, коли фіранки на вікні з чорних стали сірими, хотіла потягнутися — і раптом зрозуміла, що не можу навіть лапою ворухнути. Таке зі мною було вперше. Я так перелякалася, що все моє лежаче тіло — від вух до кінчика хвоста — став бити дрібний дрож.
Мені подумалось: а може, це кошмарний сон? Сняться ж нам, і то доволі часто, різні жахи: наприклад, за тобою хтось біжить, і ти тікаєш, а втекти не можеш. Якийсь час я лежала тихенько й чекала, поки розвіються останки сновидінь. Але нічого не розвіялось, а як темрява стала блякнути, я зауважила, що й з моїм зором коїться щось недоладне. Усе — кімната, кут, вікно — пливло перед очима, було хитке й непевне. Предмети стали нечіткі, розмазані, а коли я напружувала зір, вони й зовсім зникали. І я вже не лежала, а плавала серед речей, наче поплавок.
Наступне, що я можу пригадати, виглядало так: я лежу на руках у Мері-Pya, а дівчинка говорить:
— Томасино, сонько. Я вже давно-давно прокинулась, а ти ще й досі спиш. Дай-но, Томасино, я скажу тобі щось на вушко. Я тебе люблю!
Мені ж було не до телячих ніжностей… Я була хвора, нещасна, розбита, хтозна, може, я помирала. А намагатися розповісти Мері-Pya, що зі мною сталося щось зле, що я не можу ворухнути лапою, а деколи не бачила й самої дівчинки, дарма, що лежала в неї в руках, було марною справою. Ось у такі моменти люди можуть довести нас до сказу своєю тупістю і нечулістю: вони не в змозі прийняти найпростіший котячий сигнал! Інша кішка одразу б усе зрозуміла, з найпершого погляду, з найпершого запаху. Найменшого поруху моїх вусиків було б досить, щоб кіт зрозумів: я, Томасина, смертельно хвора.
Тим часом жахливий ранок тривав далі. До Мері-Руа зайшла місіс Мак-Кензі, і поки вона допомагала дівчинці вдягатися, я лежала в дитячій. Вдягнувшись, Мері-Pya взяла мене з ліжка, вийшла в сусідню кімнату і зійшла в їдальню. І поки вона снідала, а місіс Мак-Кензі теревенила зі сміттярем, я лежала на стільці й чекала.
Коли ж я закричала від болю, Мері-Pya сказала:
— Томасино, соня ти вередлива, я б на твоєму місці сьогодні взагалі мовчала.
Нарешті місіс Мак-Кензі закінчила свої теревені, поставила біля чорного виходу з кухні мою миску з молочною кашею і гукнула:
— Кицю, йди сюди, дам тобі кашки…
Я лежала на стільці, куди мене поклала Мері-Pya, і могла ворухнути хіба що головою, та ще кінчиком хвоста. Мені було не до їжі та над усе хотілося, щоб ті люди побачили врешті, що мене спіткало лихо, і допомогли мені. Хотілося закричати, заволати на весь голос, та замість крику в мене вийшов жалюгідний писк.
— Томасино, ледарка! — сказала Мері-Руа. — Ану вставай негайно і йди снідати. Ех ти, стара ледача Томасина, ну добре, віднесу тебе сама.
Вона взяла мене на руки, піднесла до миски, поставила на долівку, та я одразу перекинулась на бік. Я спробувала вмитися, але не змогла: і голова, і язик були як не мої. А Мері-Руа, знай собі, торочить:
— Томасино, поки не вип’єш своє молоко, нікуди не підеш! — Так само місіс Мак-Кензі казала їй самій. — Ми з Х’юї Стерлінгом сьогодні підемо до струмка дивитись на форель, а ти лишишся вдома.
Невелика, скажу вам, утіха — лежати при смерті і слухати, як тебе шпетять на всю губу та ще погрожують карою… Бо над усе на світі я любила ніжитися у квітах на березі струмка, котрий впадав у річку неподалік від Ардаратського замку, і дивитися на форель, яка лежить на дні та помахує плавниками, немов опахалами.
Я спостерігала б за фореллю від ранку до ночі. Ловити її не ловила, ба навіть підчепити лапкою не намагалася, хоча не сумніваюся, що це мені вдалося б, аби тільки бажання. Та я була щаслива й тим, що просто тихенько лежу на траві, сама неначе та форель. Подеколи котрась із рибин зривалася з освітленого сонцем мілководдя та перепливала на глибінь, перетворюючись на придонну тінь, і тоді я ступала за нею, вдивлялася в прозорі води і намагалась розібрати її обриси. Діти блукали у заростях понад струмком, а я була собі на березі та дивилася на форель. І ось тепер, варто було подумати, що я вже, напевне, ніколи її не побачу, як на очі мені навернулися сльози.