Я безпорадно лежала на боці, нікому не було до мене ніякого діла, а коли я захотіла крикнути, щоб привернути до себе увагу, з моєї горлянки не вихопилося жодного звука.
Ну нарешті!.. До мене підбігла Мері-Pya і зі словами:
— Томасино, поки не вип’єш своє молоко, нікуди не підеш! — спробувала поставити на лапи. Коли я знову завалилася на бік, дівчинку це насторожило, а коли я впала ще раз, вона загукала: — Місіс Мак-Кензі! Будь ласочка, місіс Мак-Кензі, підійдіть-но негайно сюди. Дивіться, Томасині зле. Будь ласочка, місіс Мак-Кензі, ходіть сюди…
Хатня робітниця поспішила на кухню і схилилася наді мною. Вона так само намагалася поставити мене на лапи, та коли я впала, заявила:
— Ой, Мері, боюся, у нашої киці щось дуже серйозне. Вона навіть стояти не може.
Сльози ринули по щоках Мері-Pya. Вона взяла мене на руки, стиснувши так, що ледь на задушила, і крізь ридання раз у раз повторювала:
— Томасина!.. Томасина!.. Бідолашна Томасина!..
І я почала муркати, як не своя. Мимохіть, проти волі. Місіс Мак-Кензі обійняла нас обох і сказала:
— Дівчинко, не побивайся так, мені аж серце крається від твоїх сліз. Краще візьми свою кицю та віднеси її в лікарню, туди, де твій тато. Він лікар, знає, як її полікувати. Якщо прийдеш до нього і скажеш, що ти не просто так, побачиш, він навіть не сваритиме.
Плач Мері-Pya одразу ж ущух, куди й поділися сльози в очах.
— Чуєш, Томасино? — усміхнулася дівчинка. — Ми підемо до тата, і він зробить так, щоб ти одужала.
Мушу зізнатись, я не розділяла її оптимізму і, правду кажучи, не горіла бажанням потрапити до рук рудого здоровила-нелюда, котрий не переносив мого вигляду, і довірити йому те, що залишалося від мене. Але хіба я мала вибір? Якби я ще могла ходити, то забилася б у якусь дірку чи закут, а так…
І місіс Мак-Кензі відвела Мері-Pya разом зі мною до сусіднього дому, і щойно ми туди зайшли, як у ніс мені вдарив той самий медикаментозний запах, яким був просякнутий містер Мак-Дьюї. Від того смороду мені стало так зле, що годі й передати. Все-все — приймальня, люди, пси, коти — хиталося переді мною, мов на хвилях, усе пливло перед очима, наче я дивилася на світ крізь розбурхані води Лох-Фіну. Але мені було так зле, що я вже не зважала ні на собак, ні на котів, ні на людей. Мері-Pya сіла на стілець, а місіс Мак-Кензі швиденько пояснила Віллі Бенноку, що сталось. Я чула, як Віллі каже їй, що лікар ще не повернувся з ранкового об’їзду, та коли він приїде, Віллі все йому скаже, тож Мері-Руа краще почекати тут.
Віллі Беннок сказав, що не стане оглядати мене сам, бо як він це зробить, лікар Мак-Дьюї висмикне йому останні пасма. Мері-Руа прийняла цю звістку напрочуд спокійно: серед усіх людей, які мали стосунок до зцілення тварин, містер Мак-Дьюї був для неї найбільшим авторитетом (кому ж, як не йому, відомий спосіб вилікувати Томасину, якщо такий спосіб існує). Я також піднеслася духом: Віллі Беннок мені завжди подобався, і якби я мусила довірити йому своє життя, то я не вагалася б ані миті.
Ми сіли і стали чекати, і поки чекали, я то непритомніла, то забувалася сном. А може, так до нас приходить смерть? Чого не знаю, того не знаю, а повертаючись до тями, щоразу бачила, що лежу на колінах у Мері-Руа. Лавандовий запах її плаття перебивав дух лікарні, і я від цього навіть трохи муркотіла.
Напевне, я вам уже всі вуха пронявчала скаргами на те, що дівчинка всюди тягає мене за собою, немов стару ганчірну ляльку, що я перетворилася для неї на її приватну річ, що я живу в будинку чоловіка, який ненавидить мене і сам не викликає в мене жодних почуттів, крім неприязні. Та дивна річ: тепер, коли прийшла пора покинути і її, і його, мені не хочеться їх покидати!
Адже померти означає покинути всіх людей і всі речі, які вам подобаються. Це перехід зі світла в пітьму, із веселощів та ігор, із розмаїття смаків і запахів, із шуму голосів та всього, що тобі приємно, словом, із цього світу — до безмовного, нескінченного сну.
Не сидіти мені більше під золотавим сонечком, не вилизувати спинку рівними ритмічними рухами язичка, від яких аж дрож біжить тілом; не блукати високими та густими, заквітчаними луговими травами; не зноситися над землею у стрибку за коником, метеликом чи жуком-літуном; не крастися до мишачої нірки, розправивши антени вусиків і не зводячи з неї палючих очей, напруживши все своє тіло, ладне першої-ліпшої миті припасти до землі — і блискавично скочити вперед. Прощавай, приємний напівсон біля каміна, коли надворі барабанить дощ або ж безмовно опускається на землю білий сніг, а ти через дрімоту чуєш по-хатньому заспокійливі рухи людей у будинку, їхні зітхання, шелестіння газет, тонке дзенькання в’язальних спиць і їхні голоси. Прощавай, котяча миско з таким смачненьким теплим молоком; прощавай, моє блюдце з кашею та риб’ячими тельбухами; прощавай, милий затишок людських колін; прощавайте, ноги, в які можна тертися; прощавайте, долоні та лагідні пальці, які завжди чухають там, де найбільше свербить; прощавай, сон у шафі й комоді, на стосах м’якенького одягу, де щедро струміє лавандовий запах!