— Сер, собака став дихати легше.
— Ач! — сердито вигукнув містер Мак-Дьюї, відсуваючи дочку. — Не будь дурним вередливим дівчиськом. Ти не бачиш — кішка й так напівмертва, вона однаково здохне, лікуй її хоч залікуйся, а крім того, в мене й так справ під зав’язку, щоб ще займатися такими…
Мері-Pya розридалася. Від важко стримуваної люті шия у містера Мак-Дьюї стала мідна, як і його борода.
— Мері-Руа! — сердито гримнув він. — Негайно повертайся додому!
Віллі Беннок сказав:
— Сер, якби ви дали мені глянути на кішку, то я, може…
Містер Мак-Дьюї обернувся до нього:
— Я був би вельми вдячний, якби ви займалися своїми справами і робили те, про що вас просять. Візьміть банку з хлороформом, позбавте цю трикляту кішку від страждань, і коли ми закінчимо з нею, займемося псом…
Закінчити з нею! Зі мною! Закінчити зі мною — зі мною! Кінець мого життя, моїх думок, бажань і прагнень, моїх утіх — кінець мене!
Я чула, як Мері-Pya намагалася прорватися до мене, та чим я їй могла допомогти. О, якби я мала досить сил, аби стрибнути містерові Мак-Дьюї на шию та перекусити її навпіл!..
— Сер… — подав голос Віллі Беннок.
— Як тільки я зачиню двері, берися за кішку, — скомандував містер Мак-Дьюї.
— Тату, не треба, будь ласка… ну будь ласка, будь ласочка! — ридала Мері-Руа.
Важко уявити щось жахливіше за це.
— Мері-Руа, — гукнув Віллі Беннок, — не плач, ти ж ріжеш мене без ножа. Повір, твоїй киці зовсім не болітиме, не будь я Віллі Беннок.
— Ну тихіше, тихіше, — заспокоював дівчинку містер Мак-Дьюї. — Віллі все зробить так, що вона і незчується, як засне. А зараз іди…
Потім запала пронизлива тиша, неначе дівчинка вже не намагалася прорватися до оглядової і навіть не плакала. А тоді я почула, як вона якось дивно — я ще жодного разу не чула, щоб Мері-Руа так говорила, — каже:
— Тату… тату… Якщо ти приспиш Томасину, я з тобою більше не розмовлятиму…
— От і чудово! — скипів містер Мак-Дьюї. — Годі з мене твоїх вибриків. А тепер марш додому! — Він спритно прослизнув до себе, зачинив за собою двері і замкнувся зсередини.
А потім я чула, як Мері-Руа колотить кулачками по дверях і не своїм голосом кричить:
— Тату!.. Тату!.. Будь ласка, не вбивай Томасину! Будь ласка, не вбивай! Томасино… Томасино…
Різко мотнувши головою, містер Мак-Дьюї наставив бороду на Віллі Беннока:
— Давайте, Віллі, не баріться.
А сам повернувся до пса. В його руках з’явився якийсь інструмент, і я зрозуміла, що ні мене, ні Мері-Руа для нього зараз не існує.
Віллі Беннок підійшов до мене, відкорковуючи бляшану банку, плеснув на ганчірку рідини з солодкуватим запахом, накинув її мені на ніс, і мені стало цілковито байдуже і до Мері-Pya, і до того, що з нею могло статися, і взагалі до всього, крім мене, мене самої — до всього, крім мене, адже я мала вмерти, сконати, того не бажаючи. Я так хотіла жити, жити — жити, нехай би навіть хворою, калічною, нікому не потрібною, але живою…
Мені перейняло подих; я задихалася, усі мої чуття стали хиткими. Я ще почула, як кричить містер Мак-Дьюї:
— Ну, давайте, колего, не марнувати ж цілий день на кішку. Ви маєте допомогти мені коло собаки…
Я чула, як у сусідній кімнаті барабанять по дверях кулачки Мері-Pya і суцільним потоком ллється розпачливий зойк:
— Томасина-а-а-а-а-а-а-а-а!
А потім усе переді мною стало провалюватися у непроглядний морок, непроникний, безгучний, — і мене, Томасини, не стало.
7
Неподалік від затоки Лох-Фін, у містечку Інверанох, на задвірках ветлікарні Ендрю Мак-Дьюї стояла сміттєспалювальна піч і лежала купа відходів. І до обов’язків тутешнього медбрата Віллі Беннока входило ближче до вечора скинути їх у піч та спалити — лікарняні відходи і тварин, померлих у лікарні від хвороб чи приспаних за порадою містера Мак-Дьюї.
Ветеринар, палкий шанувальник гігієни, наказував складати мертвих тварин просто на купу відходів, і вони безмовно дожидали часу, коли Віллі Беннок віддасть їх на поталу сміттєспалювальній печі — сучасній штукерїї з електроспіраллю та димовловлювачем. Від занадто цікавих сусідів цей клапоть лікарняної території ховав височенький паркан. Ще один, нижчий паркан відділяв цей задвірок від присадибної ділянки, де місіс Мак-Кензі не покладаючи рук вирощувала якусь травичку, квіти й різну зеленину.
Ошатні, доглянуті грядки місіс Мак-Кензі нерідко ставали предметом добродушних жартів містера Мак-Дьюї і навіть преподобного Педді, коли той інколи приходив скоротати вечір у товаристві свого друга. Щоправда, вони віддавали й належне її квітам, редису, цибулі чи моркві; словом, усякій порослі, що цвіла чи родила у даний момент. Отак на двох сусідніх п’ятачках за Аргайлським проїздом спокійно уживалися життя і смерть.