Х’юї, син лерда, власника великого маєтку, що в оточенні парку стояв на пагорбі десь за милю од берега, був симпатичний десятирічний хлопчак. У нього були сині-сині очі, чорні брови, довгі вії та чорна кучерява кучма, густа і тверда. Високі вилиці, високе чоло, квадратне підборіддя — все це свідчило про належність до клану Кемпбеллів. Х’юї був першим учнем у парафіяльній школі, куди ходили діти всіх суспільних верств і статків як із самого Інвераноха, так і з міських околиць, хоча й літні канікули, коли він нікому нічого не був винний, хлопець теж цінував і любив.
Х’юї, у шортах і білій сорочці, підійшов до дівчинки ближче, опустивсь коло неї навпочіпки та уважно оглянув нерухоме котяче тільце.
— Привіт, Мері-Pya. Ого, а що це з Томасиною? Невже здохла?
Мері підвела зарошене слізьми обличчя — побачила свого друга й заступника — і вилила йому все, як на сповіді.
— Вона була хвора, і тато вбив її! — душачись слізьми, пояснила вона. — Сьогодні вранці вона не могла встати на лапки, а коли я принесла її татові, він сказав Віллі Бенноку, щоб він приспав її. І вона вмерла.
Х’юї ще раз уважно оглянув кішку, про всяк випадок штурхонув мертве тіло. Солодкуватий запах хлороформу ще витав над Томасиною, і він поморщився. Жвава уява швидко намалювала йому картину нинішньої трагедії. Там, де він ріс, до домашніх тварин — собак, котів, коней, корів — ставилися без надмірного пієтету, а крім того, йому не раз доводилося бачити, як здорова ще вчора тварина сьогодні билася в агонії, й тоді не залишалося нічого іншого, крім як пристрелити її, аби покласти край її стражданням. І тому хлопець просто сказав:
— Мері-Pya, а може, це й краще? Може, кицька хворіла так важко, що й тато їй не міг допомогти…
Дівчинка зміряла хлопця нищівним поглядом, і стільки було в ньому відчаю та ненависті, що Х’юї, трохи чутливіший за інших хлопчаків, одразу збагнув, що схибив. І вже нічим не міг спинити нову хвилю сліз і ридань, коли дівчинка, не чекавши від друга такої підступності, в розпачі закричала:
— Тато навіть не намагався їй допомогти. Він просто взяв і вбив її. — Трохи згодом вона додала: — Тебе я теж ненавиджу…
У нападі невтішного горя дівчинка припала обличчям до землі, її маленькі нігті судомно вп’ялися в мох.
Розгублений Х’юї, не знаючи, що робити, вирішив пом’янути покійну незлим тихим словом.
— Гарна кішка була… Не побивайся ти так, Мері-Руа, бо так і до біди поплакатись не довго. Томасина вже, мабуть, на небі, їй там добре. Літає, вимахує крилами, ловить крилатих мишей…
Дівчинка кинула на хлопчика побіжний погляд. Люті в її очах поменшало, але ридання й далі струшували її тіло. Х’юї не міг розділити її горе, бо світ, у якому він мешкав, кишів різноманітними котами, які водилися в коморах, у хлівах, відсипалися у кухонному запічку, і всі коти були для нього «на одне лице». Та він був уражений, зворушений, ба навіть наляканий тим, як близько до серця сприйняла свою втрату його подруга. Бувши ровесником Мері-Pya, Х’юї швиденько зрозумів, що Мері-Pya втратила не тільки нерозлучну компаньйонку — вона втратила віру в свого тата. Він не міг зарадити чужому горю, і йому було надзвичайно шкода дівчинки.
Х’юї доводилося чути про людей, що часом помирали від важких переживань. Якщо він не зможе допомогти своїй безцінній компаньйонці, якій він ціле літо був і опікун, і залицяльник, вона, чого доброго, сидітиме і ревітиме над здохлою кішкою, поки сама не помре.
Хлопчик був досить дорослий, аби в таку критичну мить згадати: коли ти не можеш когось заспокоїти, треба відволікти його від чорних дум, змусити думати про щось інше. І Х’юї сказав:
— Послухай, Мері-Pya, що ми зробимо. Ми поховаємо Томасину, поховаємо так, як ще не ховали жодну кішку на світі. Мері!.. Мері-Pya!.. Чуєш мене? Просто сьогодні влаштуємо їй грандіозний похорон. У мене є коробка з оксамиту, якраз підійде на труну. Застелимо її всередині молодим вереском — це буде підстилка для кішки, м’якенька, як пух. Ну, майже, як пух. Мері-Руа, ти чуєш мене?
Дівчинка чула. Невтішні ридання помалу вщухали, і коли вона, відірвавши голову від сіруватого моху, позирнула на хлопця, в її очах не було ані гніву, ані недовіри.
Узрівши, що його старання не пропали марно, Х’юї одразу взяв бика за роги і, розпаливши власну уяву, став імпровізувати, щоб розраяти невтішну подругу. Та що подруга — він і сам захопився цією ідеєю! Якщо все вийде так, як він казав, то друзі в Інвераноху ще довго згадуватимуть цю подію.