Х’юї, на голову вищий за Мері-Pya, поглянув на дівчинку з висоти свого зросту і вдоволено усміхнувся. Так, він був дуже задоволений і нею, і собою. Сьогодні по обіді тут відбудеться велика «подія», яка цілком могла затьмарити всі інші події цього літа. О, він та його друзі ще довго пам’ятатимуть і говоритимуть про цю подію! Хлопець підняв тіло Томасини, не дуже церемонно перекинув його через плече, розвернув Мері в напрямі її дому, дружньо поплескав по плечу та сказав:
— А тепер іди. І пам’ятай: вдягни жалобу і не запізнюйся. Бо що за похорон, коли нема вдови і безутішних родичів! А похорон в нас буде знатний — усім похоронам похорон.
І Мері-Pya слухняно подріботіла додому. Дорогою вона тільки раз зупинилася і обернулася на Томасину, яка покинула її тоді та покидала зараз. Ота Томасина, яку вона тягала із собою, з якою гралася, яку пестила, яку вкладала коло себе на ніч — ота Томасина вже давно від неї пішла і більше не повернеться. Так виглядала смерть в її уявленні. Так само, як пояснювали дівчинці, пішла колись від неї мама; вона пішла, коли Мері-Pya була ще зовсім малою. Слово «пішла» означало «тут її більше немає». Томасина пішла, але лишилася туга за нею, і ще ліва рука, не обтяжена звичною ношею. В її запасниках життєвого досвіду ще не було знань про те, що робити з любов’ю, коли раптом зникає предмет, якому призначалася вся її сила, і почуття стає незатребуваним.
Для дівчинки це було більше, аніж чиясь смерть, адже Томасина була для неї справжнішою і людянішою за багатьох людей, котрі її оточували. Тому смерть Томасини означала смерть любові, яка збіглася в часі зі смертю тварини і ще не закінчилася у душі Мері-Руа.
Лагідний, велемудрий, всезнаючий, всесильний і завжди люблячий батько теж «пішов від неї». Замість нього лишився рудий здоровань з шорсткою бородою, громовим голосом і руками-кліщами, які перед убивством Томасини безцеремонно випхали її за двері. Мері-Руа згадала слово, вжите Х’юї Стерлінгом, що віднині й навіки навіюватиме спогади про Томасину, і на кутиках її губ — ще невинних, дитячих — заграла легка усмішка. Той здоровань, на чиїй совісті нагла смерть Томасини, ще дістане своє.
8
Містер Ендрю Мак-Дьюї, місцевий ветеринар, так і не побачив похоронної церемонії, бо був в іншій частині міста: він та його друг Ангус Педді йшли до Таммаса Моффата, поспішаючи втішити старого новиною: він знову зможе «бачити»! Ну, а якщо точніше, то пес його житиме!
Містер Педді завітав до лікарні майже одразу, як пробило третю. Священика не могло не цікавити, як склалася доля Брюса, бо це з його подачі у незрячого Таммаса з’явився собака-поводир. А взагалі, наш містер Педді був ходячим дивом, і в місті ні для кого не було секретом, що він як ніхто вміє переконати людину офірувати певну суму на ту або ту потребу. На практиці його метод виглядав так: містер Педді приходить до вас, щоб повідомити надзвичайну новину (скажімо, номер вірного коня на скачках або виграшну ставку в букмекерській конторі), входить до вас у довіру, заводить вас і ваш азарт, і ви самі не помічаєте, як віддаєте фунт, десять шилінгів чи що там ще було в кишені. І навіть коли потім ви щось вигравали, у вас так і не виникало відчуття, що ви це виграли.
Коли священик зайшов до оглядової кімнати містера Мак-Дьюї, той виглядав утомленим, але вдоволеним.
— Ендрю, — мовив Педді, — я прийшов поцікавитися, чи є якісь новини про Таммасового собаку — хороші або погані…
Мак-Дьюї відповів не зразу. Він хотів потягнути задоволення, сповна відчути його смак, та вдячна усмішка, що не сходила з повних губ, і білі здорові зуби, які виблискували з-під цегляної щетини, були красномовніші за всякі слова, тому йому не залишалося нічого іншого, як просто сказати:
— О, так, я врятував Таммасові очі. Собака житиме. Ще три тижні — і буде як новенький.
— Ага, — промовив містер Педді. — Чудово, просто чудово. Я знав, що так буде. Іншого я й не чекав.
Мак-Дьюї скоса поглянув на друга.
— Ангусе, мені лестить твоя віра, але мушу тобі сказати…
— О, ні, — невинним голосом озвався Педді, — я зовсім не тебе мав на увазі…
— Ха! — несамовито реготнув Мак-Дьюї. — Ну звісно ж, ти мав на увазі свою Вищу Силу. Еге, мій друже, якби ти знав, скільки разів тоненька ниточка твоєї віри от-от була готова розірватися. Просто диво, що тварина залишилася живою… — і він осікся на півслові, тільки-но зараз усвідомивши зміст сказаної фрази.