Містер Мак-Дьюї мовчав. Він сидів і чекав, яким буде рішення його клієнтки.
Жити без Реббі — не відчувати, як тицяється в руку його вологий колись носик, не бачити висолопленого рожевого язика, коли пес тихенько лежить на долівці; не чути задоволеного собачого постогнування, коли він, траплялося, переїдав… Не буде більше її Реббі — того Реббі, якого можна завжди побачити, почути чи погладити. Старим людям і старим псам одна дорога — на цвинтар. Місіс Лагган хотіла була попросити пігулку, яка б дозволила пробути з песиком бодай ще місяць, тиждень, або ж день, але рознервувалася і, розгубивши останні крихти рішучості, сказала:
— Будь ласка, лікарю, зробіть усе так, щоб йому не було боляче…
Містер Мак-Дьюї полегшено зітхнув.
— Запевняю вас, ваш Реббі нічого не відчує. — Він підвівся. — Повірте мені, місіс Лагган, ви обрали єдино правильне рішення.
— Ну що ж, так тому й бути. Присипляйте. Скільки з мене за послугу?
На якусь мить ветеринарові стало нестерпно боляче від споглядання тремтячих губ та обвислого підборіддя старої. Він подумки вишпетив себе за цей хвилинний прояв слабкості та коротко сказав.
— Ніскільки.
Проте вдова уже взяла себе в руки, й хоч сльози в неї в очах ще не просохли, до жінки повернулося колишнє почуття власної гідності.
— Ні, я заплачу…
— Ну що ж, тоді два шилінги.
Місіс Лагган дістала з маленького чорного гаманця монетку і дзенькнула нею об стіл. Реббі насторожився, повів посивілими вухами, а невтішна вдова, жодного разу не обернувшись до давнього друга і найдорожчого розрадника, рушила до виходу. Вона напружувала останні сили, намагаючись зберегти вигляд гордий і незалежний, їй дуже, дуже не хотілося, аби цей чоловік, що має каменюку замість серця, побачив у ній згорьовану товстуху. І їй таки вдалося вийти з кабінету і навіть зачинити за собою двері, не втративши ані крапельки власної гідності.
Коли туга огортає жінку тендітну або ж просто худорляву, то і лице її, і постать — усе передає важкий душевний стан. І зовсім інша річ, коли від горя потерпає дама дебела. Малий незграбний рот не в змозі передати почуття трагізму, він тільки морщиться й тремтіть. Тужливий стан руйнує плавність ліній, та тільки не в огрядної матрони: масивні форми зберігають свою плавність, а шкіра стає землистою, і, незважаючи на всю округлість рис товстухи, складається враження, що життя тонкою цівкою тікає з її тіла.
Коли вдова Лагган знов опинилася в приймальні, усі присутні як один поглянули на неї. Преподобний Педді одразу ж усе зрозумів і, підвівшись старій назустріч, промовив:
— Наша дорога, мила місіс Лагган! Тільки не кажіть нам, що в Реббі кепські справи. Він залишається в лікарні, так? — і раптом, майже слово в слово, він повторив удовині слова: — А як же місто, як ваші клієнти?.. Прийдуть вони до вашої крамниці — а Реббі нема на порозі! Як же вони?..
В приймальні всі були свої, і місіс Лагган нарешті дала волю почуттям. Гірко ридаючи, стара вдова повідала, який вирок виніс ветеринар її другові.
— Лікар сказав, що єдиний спосіб полегшити страждання Реббі — це зовсім покласти їм край, і що раніше це станеться, то краще для нього. Ах, за що така несправедливість? Той, кого любиш, іде від тебе, і ти лишаєшся одна, як палець! І як же мені тепер жити без мого Реббі?! А зрештою, хай буде так, однаково невдовзі ми будемо разом. А знаєте, так навіть краще. — Вдова утерла очі ситцевим носовичком і вичавила з себе усмішку. — Пам’ятаєте, як він лежав у мене на порозі, а коли хтось приходив до крамниці, то мав задирати ноги, щоб не зашпортатися за Реббі?..
Трагедію самотньої вдови навряд чи можна назвати трагедією в людському розумінні цього слова, та хай там як, а вся приймальня аж заціпеніла, переймаючись горем старої. А містер Педді навіть відчув, як крижана рука жаху взяла його за серце і стискала доти, поки він і сам не відчув весь біль невтішної вдови. Зараз у його житті був один з тих неприємних моментів, коли ти маєш щось робити, але не знаєш, яких саме дій чекає від тебе Всевишній, і навіть гадки не маєш, як діяв би в цій ситуації Він сам. Звісно, якщо Його взагалі обходять трагедії подібного масштабу.
Коли йшлося про Бога і віру, яким служив преподобний Ангус Педді, такі речі, як горе, важкість утрати, туга, втрачали для священика будь-який сенс. Своє покликання він вбачав у тому, щоб незмінно захоплюватися світом — витвором Всевишнього — і постаттю самого Всевишнього, причому не просто захоплюватись, а передавати це захоплення своїм парафіянам, навчати їх належним чином цінувати всі дива та красоти нашого світу, благоговіти не тільки перед тварями Божими (тобто і перед людиною), а й перед віковічними, незмінними таїнами буття. Він не вдавався в тлумачення двоєдиної сутності Бога (Бога-Отця та Бога-Сина), а просто допомагав людям знайти шлях до Нього та полюбити Його. Містер Педді був надзвичайно терпимим чоловіком, відзначався широтою поглядів і вважав, що людина може відвернутися від Бога, але не надовго, адже Його присутністю пронизане буквально все: і те, що дихає життям, і те, що лежить неживим. Живі створіння та бездушні речі — все суще в цьому світі однаково просочене божественним началом, і хоч би як хотілося комусь його уникнути, всі його намагання наперед були приречені.